Три жінки, одна кухня і жодного спокою
— Гаразд. Понеділок — мій. Вівторок — мама. Середа — Зінаїда Гнатівна. Четвер — знову я, — Олена чітко розчеркувала аркуш у клітинку. — А вихідні — як вийде.
— Чудово, — кивнула її мама, Наталія Петрівна, приховуючи задоволену усмішку. — Ось і порядок буде.
— Угу, поки перший борщ не зваримо, — буркнула свекруха, Зінаїда Гнатівна. — Ви, дівчата, тільки на папері сильні.
Олена проігнорувала. Вона втомилася. Півроку під одним дахом з двома мамами — це не життя, а серіал. Тільки без кнопки «пауза».
Все почалося після народження Софійки. Наталія Петрівна приїхала «на пару місяців допомогти». А свекруха Зінаїда Гнатівна нікуди не їхала — жила з ними від самого початку. «А куди я піду, якщо син одружився?» — її коронна фраза.
Квартира — трикімнатна, але за відчуттями — лялькова. Самій собі місця не вистачає, а тут ще три господині.
— Хто поклав порожню банку з-під огірків назад у холодильник? — скрикнула Зінаїда Гнатівна о десятій ранку.
— Я! — відгукнулася Наталія Петрівна з балкона. — Там маринад! На розсольник!
— Ой, які ми господарні, — пожартувала свекруха. — Тільки розсольник я варю в середу. Сьогодні вівторок. Мій день!
— Я просто хотіла допомогти, — фуркнула мама.
— А я не просила!
— Зато я просила, — Олена поставила Софійку у манеж. — Мам, нехай кожна варить, коли треба. Не порушуємо порядок. А то знову буде, як минулого разу: три борщі за день і ніхто посуд не помив.
— Нічого, з’їли ж! — не заспокоювалася Зінаїда Гнатівна. — А я за вами потім плиту відтирала півгодини. У мене, між іншим, тиск!
Чоловік Олени, Дмитро, у такі моменти або йшов на пробіжку, або надягав навушники. Казав, що в нього важливі дзвінки, але Олена знала — він просто не знав, що робити. Обирати сторону? Неможливо. Краще сховатися, ніж образити всіх.
— Олено, поговори з чоловіком, — шепотіла Наталія Петрівна, коли Дмитро виходив з кухні. — Нехай скаже матері, щоб не лізла. Її онучка теж, між іншим.
— Мам, ти теж лізеш, — тихо відповідала Олена.
— Ну а як інакше, якщо я бачу, що все з рук валиться? Хто з Софійкою гуляє? Хто купив їй нові черевички? Хто вночі прала?
— Мам, годі. Ми не на змаганнях.
Але вони були. Усі троє: Олена, її мама і свекруха — щодня боролися за статус «головної жінки в домі». А Дмитро… Дмитро намагався не потонути.
Одного вечора на кухні стався справжній бій.
— Я ж попереджала, що середа — мій день! — кричала Зінаїда Гнатівна. — Чому знову на плиті ваша каструля?
— Тому що я зайнята дитиною і мені немає коли звірятися з вашим дурним графіком! — спалахнула Наталія Петрівна.
— А хто вас просив у наш дім лізти?
— Наш дім?! Та я, між іншим, зробила ремонт на кухні, поки ви з турами по Карпатах бродили!
— А в вас, Наталіє, на все одна відповідь — «я все зробила». Може, ще й онучку народили?
Олена ввірвалася на кухню в момент, коли борщ — той самий, «не за графіком» — з шумом виливався через край на плиту.
— Все! Досить! — закричала вона. — Заберіть обидві каструлі! Завтра буде суп-пюре із терпіння!
Обидві матері одночасно замовкли.
— Я вам не піхотинець між двома фронтами, зрозуміли? Я людина! Жінка, у якої, між іншим, гормони скачуть, груди болять, дитина не спить, а бажання щось варити — нуль! — голос здригнувся. — Годі!
І вона пішла у ванну, грюкнувши дверима. Там було тихо. І тільки в цій тиші до неї дійшло: ніхто з них — ні мама, ні свекруха — не винні. Вони просто не вміють відпускати.
Наступного дня вона оголосила: буде прання. Спільне. Раз вже білизна постійно плутається, шкарпетки губиться, а рушники один на одному — треба розкласти все по місцях. Як дорослі.
— Ось і добре! — схвалила мама. — А то я свої халати вже знайти не можу.
— А я — свої простирадла! — підхопила свекруха.
На кухні натягнули мотузку і розвісили білизну: у кожного — своя прищіпка. Олена мила підлогу, Софійка спала, а її мама і свекруха сиділи поруч, на табуретках, втомлено дивилися на висячі пелюшки і мовчали.
— Я от думаю, — першою заговорила Наталія. — А нащо я тут взагалі? Донька вже доросла. Нащо я лізу?
— Щоб не бути самій, — тихо сказала Зінаїда Гнатівна. — Ми ж… ніби на пенсію вийшли, і все. Далі — тільки очікування. А з дітьми — є відчуття життя. Потрібності.
Наталія кивнула. Помовчали.
— Я сама, між іншим, з трьома дітьми сиділа. І ніхто не допомагав. А тепер — ніби є шанс все зробити по-іншому. Правильно.
— А я — по-своєму правильно, — усміхнулася ЗінаА потім вони всі зібралися за кухонним столом, з’їли Дмитрові млинці з вишневим варенням і зрозуміли, що найважливіше — це не хто варить борщ, а хто його їсть разом.
