Три речі біля моря
Соломія приїхала в будиночок над морем з одним валізом. Всередині лежало лише три речі: батьків светр, що пахнув господарським милом та спогадами, непроявлена плівка з дев’ятьма кадрами й написом «колись пізніше», та лист. Запечатаний. Не її почерк. Щільний конверт із синьою смужкою по краю — наче чужа інтонація у знайомому реченні.
Дім був орендований — простий, скрипучий, облупаний. Косий дашок, запах сирого дерева й тиша, яку навіть радіо не могло прорізати. Тут усе було чужим, але по-своєму чесним. Жодних туристів, жодної метушні — лише лютий, солоне повітря й довгі паузи. Будинок ніби мовчав разом із нею — не нав’язувався, просто був поруч. Як людина, у якої нема порад, але є плече.
Після похорону мами Соломія не могла залишатися в рідній квартирі. Кожен предмет там кричав — плед, каструля, вимикач, навіть ранкове світло. Усе було пронизано її голосом. Усе дзвеніло відсутністю. І вона поїхала — не втекти, а зникнути на час, щоб не загубити себе остаточно.
Лист лежав у старій шкатулці, яку мати вручила перед самим кінцем. «Відкриєш, коли зможеш», — сказала вона й подивилася прямо. Без прохань, без докорів — лише погляд, повний всього. Соломія не змогла. Не одразу. Не наступного дня, не через тиждень. Вона просто тримала конверт поруч — брала в руки, клала назад. Ніби вага паперу могла підказати, коли настане «можна».
Море не заспокоювало. Воно вдаряло в берег наполегливо, майже злісно. Шуміло, як питання, на яке нема відповіді. Дівчина блукала вздовж води — пальто промокало, черевики скрипіли, сіль осідала на шкірі. Вона хотіла стати порожньою — не думати, не відчувати. Просто йти. Доки серце не затихне.
На третій день вона взяла старий фотоапарат. Повільно, наче вперше. Налаштовувала об’єктив, наче вчилася жити знову. Зробила вісім знімків: каміння, скло, самотній черевик, своє відбиття у вітрині — розкуйовджене волосся, втомлені очі. Дев’ятий кадр залишився неторканим. Навела на море — і прибрала. Не зараз.
Ввечері вона випрала светр. Той самий — грубий, важкий, рідний. Поки чайник грівся, вона просто стояла на кухні, слухала, як хатина скрипить, і своє саміття, що розлилося по кімнаті. І раптом — наважилася. Дістала лист. Розірвала край. Папір тріснув голосно, як лід під ногами.
«Соломіє. Якщо ти це читаєш, значить, я все-таки наважилася. Ти завжди казала, що не хочеш знати, хто твій батько. Але я залишаю тобі вибір. У конверті — контакт. Він не знав про тебе. Але ти маєш право. Я вірю: ти зрозумієш, навіщо це зараз. Навіть якщо не підеш далі.
З любов’ю. Мама.»
Телефон. Ім’я. Лише один рядок. Але в ньому — цілий інший світ, чужий і рідний водночас. Світ, де є слова, погляди й кроки, яких вона ніколи не знала. Усе стало можливим. І все — страшним.
Дівчина сиділа біля вікна аж до ночі. Чай простыв. Сніг падав на пісок, ніби хотів заспокоїти море. Але воно шуміло. Гучно. Вперто. Як внутрішній голос, який не вгамується.
Вона не подзвонила. Не тому, що боялася. Тому що не була готова почути.
Але вранці зняла дев’ятий кадр. Себе. У светрі. З листом у руках. Світло було м’яким, наче все навколо розуміло: це важливий момент. Вона дивилася в об’єктив — не щоб запам’ятати. А щоб відпустити.
А потім вийшла до моря. Вже не ховаючись. Вітер бив у обличчя, залазив під комір. Але вона йшла. Залишаючи сліди. Важкі. Справжні. Свої.
Іноді три речі — це все, що потрібно, щоб зрозуміти: ти тут. Ти жива. І ти можеш вибирати, що робити далі.
