«Йому тридцять, а він досі під маминою опікою… І це руйнує нашу родину»
Коли ми з Дмитром одружились, власного житла не мали. Його батьки — заможні люди з великої трикімнатної квартири у Львові — запропонували пожити разом. Тоді це здавалось логічним: свекруга виглядала привітно, зі свекром теж лад був.
Потім народилась донька. З того дня все змінилось. Повільно, непомітно. Тепер я певна: життя з родичами чоловіка — прямий шлях до прірви. Особливо коли твій чоловік — їхня «дитинка», якій тридцять, а він навіть шкарпеток сам не знайде.
Дмитро — хірург. Працює важко, часто вночі. Це я розумію. Але його байдужість до доньки мене вбиває. Він майже не проводить з нею часу. Навіть у вихідні уникає, ніби це не його дитина. Ховається в кабінеті, гортає телефон або «йтиме по справах», лише б не годувати чи гратись.
Коли прошу щось просте — купити молока, посидіти з дитиною — він обертається до матері:
— Мамо, можеш, будь ласка?..
А вона, наче це обов’язок, кидається виконувати:
— Звісно, сину, ти ж так втомився…
Він втомився. А я, виходить, ні. Хоч прокидаюсь вночі, годую, гуляю, пралю, прибираю. А він навіть не чує її плачу — спить в іншій кімнаті, бо «шум заважає». І коли він, не розплющуючи очей, кричить:
— Заспокой її вже, закрий рота! — мені хочеться ридати.
Мовчу. Бо поряд дитина. Бо втомилась сваритись.
Найстрашніше — не його байдужість. А те, як свекруга це виправдовує. Для неї він — ідеальний чоловік, найкращий батько. «Він же працює! Ти маєш його берегти!» Про мене — жодного слова. Ніби я — додаток до онуки.
Я намагалась пояснити:
— Олено Петрівно, ви робите з нього безпорадного. Якби не кидалися на кожен клич, він би навчився бути батьком.
— Що ти мелеш? — ображається вона. — Він у тебе золотий! Це ти не вмієш з ним поводитись.
Дивлюсь на неї й не впізнаю жінку, яку колись поважала. Тепер бачу матір, що не може відпустити дорослого сина й заважає йому стати чоловіком.
А він і не хоче змінюватись. Навіщо? Зручно ж: мати все зробить, дружина потерпить.
Якби ми з самого початку жили окремо, все було б інакше. Навіть у бідності, але чесно. Вчились би ділити обов’язки, розуміти один одного. Зараз же… Він навіть не розуміє, чому я незадоволена.
Почуваюсь зайвою в цьому домі. Ніби я — няня, прибиральниця. А вони — справжня родина. Мати й син. А донька — їхня лялька.
Більше не можу. Втомилась бачити, як він уникає дитини. Як свекруга заміняє мене у всьому. Як я розчиняюсь — ніби мене й немає.
Знаю: єдиний вихід — виїхати. Знімати хоч найменшу квартирку. Нехай важко. Зате з’явиться шанс побудувати родину, де чоловік — партнер, а не «мамин синок».
Залишився останній крок — сказати: «Їдемо». І подивитись, що він обере. Бо якщо вибере матір — значить, ніколи не був готовим стати чоловіком і батьком.
А я? Готова бути сильною. За себе. За доньку. За справжнє життя — без брехні й «маминої допомоги». І зроблю це. Дуже скоро.
