Вже тридцять років разом, а любові так і не було: як пережити зраду, дізнавшись, що все було брехнею
Мені дуже потрібно виговоритися. Не для скарг – просто хочеться, щоб хтось вислухав і зрозумів. Рідні нічого не знають, діти та онуки впевнені, що у нас з чоловіком міцна родина, ідеальний союз. А подруг, яким можна довірити таке, у мене ніколи не було – боюся пліток, пересудів, та й сили вже немає пояснювати, виправдовуватися…
Ми з Ігорем прожили разом більше тридцяти років. Познайомилися ще у 1989 році. Мені тоді було 22, йому – 25. Молоді, мрійливі, повні надій. Він здавався мені серйозним, надійним, правильним – тим, хто може захистити, підтримати, з ким можна зв’язати життя. Ми доволі швидко одружилися, хоча батьки не були в захваті від цієї ідеї. Але я настояла. Я ж його любила.
Спочатку було важко. Бурхливі дев’яностяки, двоє дітей, нестача коштів. Але ми вистояли. На початку двотисячних життя ніби владналося – робота, стабільність, власне житло. Не сказати, що купалися в розкошах, але вистачало на все необхідне, і діти були одягнуті й взуті.
Зараз у нас троє дорослих дітей: дві доньки вже з родинами, подарували нам онуків. Менший син іще не одружений, але живе окремо. А ми з чоловіком – удвох у нашій квартирі, здавалось би, насолоджуйся спокоєм, тишею, другою молодістю. Але декілька місяців тому все зруйнувалося.
Я помітила, що Ігор змінився. Став дратівливим, замкнутим. Мовчав за вечерею, зникав на роботі, не цікавився ні мною, ні онуками. Я навіть подумала, що в нього з’явилася інша. Або, може, якісь фінансові труднощі, борги, кредити – адже чоловіки не завжди можуть зізнатися в проблемах. Але те, що я дізналася, виявилося значно страшнішим від будь-якої зради.
Ігор подав на розлучення.
Коли я запитала – чому? – він подивився на мене і холоднокровно сказав: «Я ніколи тебе не любив. Одружився з люті. Жінка, яку я любив, тоді вийшла за багатія, а я не втримався і зробив тобі пропозицію. А потім ви з нею поїхали за кордон, і я змирився. Але нещодавно вона померла. І я зрозумів, що все життя жив не своїм життям».
Я не могла повірити. Він говорив спокійно, ніби обговорював погоду. Без найменшого жалю, без співчуття. Я просто сиділа і слухала, а в голові пульсувала одна думка: «Виходить, усе це було брехнею? Усі ці роки – удавання?»
Він зізнався, що зустрічався з нею навіть після нашого весілля. Потім вони роз’їхалися, вона поїхала з чоловіком до Європи. У нас з’явилися діти, і він вирішив, що «так буде краще», бо «я хороша мати і надійна дружина». А тепер, коли та жінка померла, він хоче «почати жити для себе» і вимагає продати квартиру та купити нам окремі.
Як реагувати на таке?
Я все життя думала, що ми просто трохи різні. Що він не ласкавий – ну, буває. Що не говорить «люблю» – так чоловіки не особливо схильні до ніжностей. Я все це виправдовувала, пояснювала собі. А тепер розумію – це не характер. Це була байдужість. Я була поруч, як меблі, як звичка. Ми ділили побут, але не душу.
Мені 56 років. І я відчуваю, ніби мене зрадили у найвразливіший момент. Коли ти вже видихлася, віддала все: молодість, здоров’я, роки… А у відповідь – байдуже «я тебе ніколи не любив».
Найбільше мені прикро не за себе. А за ту жінку, якою я могла б бути, якби знала правду раніше. Якби не жила з людиною, якій усе це було байдуже. Якби не носила його дітей, не чекала ночами з роботи, не готувала улюблені страви. А він просто терпів. Просто жив поруч, бо так зручніше. У нього були свої причини – «помста», «змирення», «зручність». Але чи це виправдання?
Я не знаю, як тепер жити. Раптом виявляється, що я жила в ілюзії. Що нічого не було справжнім. Що любов – не гарантія. Що можна бути хорошою дружиною, вірною, надійною, люблячою, і все одно залишитися непотрібною.
Дівчата, жінки, ті, хто пройшов через подібне – скажіть, як ви пережили це? Як відпустити? Як почати дихати знову? Я ж не молода вже. Я просто хочу трохи спокою. Трохи поваги. Трохи тепла – не від нього, ні. Від світу. Від самої себе.
Я втомилася бути сильною. Але, видно, доведеться.
