Тридцять сім і один день: коли дорослішає не дитина, а мати
Я прокинулася раніше за будильник. За вікном — сіра, важка тиша, ніби хтось накрив місто мокрою ганчіркою. Повітря стояло нерухомим, холодним, навіть у квартирі здавалося, що стіни затаїли дихання. І я теж не дихала. Просто лежала та відчувала — щось сталося. Щось вже змінилося, тільки я ще не знала що.
Майже на автоматі взяла телефон. 6:04. Одне повідомлення. Олеся. Відкрила.
«Доброго ранку, мам. Я поїхала з Андрієм до Львова. Будь ласка, не шукай мене. Подзвоню.»
Ось і все. Жодного «кохаю», жодного «вибач», жодної посмішки. Ніби чек з банкомату. Ніби квитанція про те, що з рахунку знято все — рахунок мого материнства.
Перечитувала. Десять разів. Не тому, що не зрозуміла. А тому, що намагалася пережити це — ніби кожне прочитання могло повернути все назад. Серце стискалося, наче хтось повільно стискав його зсередини — пальцями, обгорненими в крижану тканину.
Олеся. Сімнадцять. Останній рік школи. Дівчина, яка читала Лесю Українку, пекла сирники, не любила баклажани і завжди носила на зап’ясті чорну гумку для волосся. Вміла сміятися очима. І тиша поряд із нею була теплою, не давила. Все це було. А тепер — немає.
Я пройшла на кухню. Стояла біля столу босоніж, у старому халаті, з телефоном у руках. Чайник не ввімкнула. Сіла. Потім встала. Потім знову сіла. І все — без думок, ніби тіло рухалось за інерцією. Подзвонити? Кому? Його номер не записаний. Лише в розмові: «Андрій із біології». У Фейсбуці — пуста сторінка та аватарка із вовком. Чомусь саме це — вовк — здавалося найстрашнішим.
Я зайшла до її кімнати. Ковдра зсунута, на столі лежить записка:
«Мам, я не зла. Просто більше не можу бути хорошою дівчинкою. Я люблю тебе. Але по-своєму.»
Ось це «по-своєму»… Ніби постріл. У саме серце, де вже не загоїться.
Ми виховуємо дітей, як уміємо. Захищаємо — від недуг, від поганих компаній, від розбитих сердець. Варимо борщі, перевіряємо домашку, купуємо зимові куртки на розмір більше. І не помічаємо, як одного разу головним стає не «щоб не застудилася», а просто — «щоб була жива». Щоб повернулася. Будь-яка. Хоч яка.
Я поїхала на роботу. Бухгалтерія. У маршрутці дивилася у вікно, але не бачила вулиць. У відділі — у Насті день народження. Тридцять сім. Мені учора — стільки ж. Тільки без кульок, без вітань, без свічок. Лише пляшка дешевого вина та книга, яку я так і не дочитала.
Ввечері — додому. Світло не вмикала. Сіла на підвіконник, підібравши ноги, закуталась у плед і дивилася на вікна чужих квартир. У когось мерехтить телевізор. У когось дзвенить ложка об чашку. У когось — життя. У мене — глуха пауза.
Наступного вечора — дзвінок.
— Мам…
— Де ти?
— Я ж написала. Ми у Львові. У бабусі Андрія. Усе спокійно. Я не на вулиці, не хвилюйся.
— Повернися. Будь ласка.
— Поки не можу.
— Я не знаю, що робити…
Тиша. А потім:
— Мам, а ти взагалі щаслива?
Це питання вдарило у живіт. Спочатку я не знала, що відповісти. Потім чесно прошепотіла:
— Не знаю. А ти?
— Хочу спробувати. Хочу зрозуміти, хто я, коли не треба бути правильною.
І знову тиша. Потім — короткі гудки.
Я не спала всю ніч. Сиділа на кухні, переглядала наші листування, фотографії. Десь між березнем і червнем щось обірвалося. А я навіть не помітила. Звіти, лікарняні, сесія, ремонт, диван у розстрочку. Все — «для неї». Все — повз.
Через тиждень вонаЧерез тиждень вона повернулася — не зі скаргами, а з очима, повними нового, важкого розуміння.
