Тридцять сім і один день: коли дорослішає не дитина, а мати
Я прокинулася раніше будильника. За вікном — сіра, важка тиша, ніби хтось накрив місто мокрою рядною. Повітря застигло, холодне, навіть у квартирі здавалося, що стіни затримали подих. І я теж не дихала. Просто лежала та відчувала — щось сталося. Щось вже змінилося, тільки я ще не знала що.
Майже автоматично взяла телефон. 6:04. Одне сповіщення. Олеся. Відкрила.
«Привіт, мам. Я поїхала з Ігорем до Львова. Будь ласка, не шукай мене. Я подзвоню.»
Ось і все. Ні «кохаю», ні «пробач», навіть усмішки. Як чек з банкомату. Як квитанція, що рахунок вичерпано — рахунок мого материнства.
Перечитала. З десяток разів. Не тому, що не зрозуміла. А тому, що намагалася пережити це — наче кожне прочитання могло повернути час назад. Серце стискалося, ніби хтось поволі тиснув на нього зсередини — пальцями, загорнутими в крижану тканину.
Олеся. Сімнадцять. Останній рік школи. Дівчина, яка читала Лесю Українку, пекла сирники, ненавиділа баклажани й завжди носила на зап’ясті чорну гумку для волосся. Вміла сміятися очима. А тиша поруч із нею була теплою, не давить. Усе це було. А тепер — немає.
Я пройшла на кухню. Стояла босоніж біля столу, у старенькому халаті, з телефоном у руках. Чайник увімкнути не стала. Сіла. Потім підвелася. Потім знову сіла. І все — без думок, наче тіло рухалось за інерцією. Подзвонити? Кому? Його номер — не записаний. Лише в розмовах: «Ігор із біології». У Фейсбуці — порожня сторінка й аватарка із вовком. Чомусь саме це — вовк — здавалося найстрашнішим.
Я пішла до її кімнати. Ковдра скинута, на столі залишилася записка:
«Мам, я не зла. Просто більше не можу бути хорошою дівчинкою. Я люблю тебе. Але по-своєму.»
Оце «по-своєму»… Наче постріл. У саме серце, звідки вже не загоїться.
Ми ростимо дітей, як уміємо. Захищаємо — від нежитів, від поганих компаній, від розбитих сердець. Варимо борщі, перевіряємо домашку, купуємо зимові куртки на розмір більше. І не помічаємо, як одного разу головне стає не «аби не застудилася», а просто — «аби жива була». Щоб повернулася. Будь-яка. Хоч яка.
Я поїхала на роботу. Бухгалтерія. У маршрутці дивилася у вікно, але не бачила вулиць. У відділі — у Насті день народження. Тридцять сім. Мені учора — стільки ж. Тільки без кульок, без привітань, без свічок. Лише пляшка дешевого вина й книга, яку я так і не дочитала.
Ввечері — додому. Світло не вмикала. Сіла на підвіконня, підібгавши ноги, загорнулася в плед і дивилася на вікна чужих квартир. У когось мерехтить телевізор. У когось брязкоче ложка об чашку. У когось — життя. У мене — глуха пауза.
Наступного вечора — дзвінок.
— Мам…
— Ти де?
— Я ж писала. Ми у Львові. У діда Ігоря. Усе спокійно. Я не на вулиці, не хвилюйся.
— Повернись. Будь ласка.
— Поки не можу.
— Я не знаю, що робити…
Тиша. А потім:
— Мам, а ти взагалі щаслива?
Це питання вдарило у живіт. Спочатку я не знала, що відповісти. Потім чесно прошепотіла:
— Не знаю. А ти?
— Хочу спробувати. Хочу зрозуміти, хто я, коли не потрібно бути правильною.
І знову тиша. Потім — короткі гудки.
Я не спала цілу ніч. Сиділа на кухні, переглядала наші листування, фотки. Десь між березнем і червнем щось порвалося. А я й не помітила. Звіти, лікарняні, сесія, ремонт, диван у розстрочку. Усе — «для неї». Усе — повз.
За тиждень вона повернулася. Не з благами. Не з сльозами. Просто увійшла, зняла куртку, поставила рюкзак у кут і спитала:
— Можна я поки поживу тут?
Я мовчки кивнула. Підійшла. Обняла. І вперше — нічого не запитала.
Ми мовчали. Хвилин десять. Потім вона тихо сказала:
— Я люблю тебе. І тепер розумію: тобі було дуже важко. Але я все одно хочу поїхати. Тільки не втекти. Просто — жити. По-своєму. Добре?
Добре.
Минув рік. Олеся знімає кімнату у Чернівцях. Працює у кав’ярні. Вчиться на дизайнерку. Приїжджає на вихідні. Ми їмо пампушки, сперечаємося про фільми, базікаємо. Іноди сваримося, але тепер — чуємо одне одного.
Тридцять сім і один день. Саме тоді почалося її доросле життя. І моє. Тож…
