Тридцять сім і один день: коли дорослішає не дитина, а мати
Я прокинулася раніше за будильник. За вікном — сіра, важка тиша, ніби хтось накрив місто мокрою ганчіркою. Повітря застигло, холодне, навіть у квартирі здавалося, що стіни тримають подих. І я теж не дихала. Просто лежала і відчувала — щось сталося. Щось вже змінилося, тільки я ще не знала, що саме.
Майже машинально взяла телефон. 6:04. Одне повідомлення. Соломія. Відкрила.
«Доброго ранку, мам. Я поїхала з Олегом до Львова. Будь ласка, не шукай мене. Позволю.»
Ось і все. Ні «кохаю», ні «пробач», ні смайлика. Немов чек з банкомату. Ніби квитанція про те, що з рахунку знято все — рахунок мого материнства.
Я перечитала. Десять разів. Не тому що не зрозуміла. А тому що намагалася пережити це — ніби кожне прочитання могло повернути все назад. Серце стискалося, наче хтось поволі стискував його зсередини — пальцями, загорнутими в крижану тканину.
Соломія. Сімнадцять. Останній рік школи. Дівчина, яка читала Лесю Українку, пекла сирники, не любила баклажани і завжди носила на зап’ясті чорну гумку для волосся. Вміла сміятися очима. І тиша поруч із нею була теплою, не давлячою. Все це було. А тепер — немає.
Я пішла на кухню. Стояла біля столу боса, у старому халаті, з телефоном у руках. Чайник не ввімкнула. Сіла. Потім встала. Потім знову сіла. І все — без думок, ніби тіло рухалось за інерцією. Подзвонити? Кому? Його номер — не записаний. Лише в розмовах: «Олег із біології». У Фейсбуці — пуста сторінка і аватарка із вовком. Чомусь саме це — вовк — здавалося найстрашнішим.
Я зайшла в її кімнату. Ковдра скинута, на столі лишився листок:
«Мам, я не зла. Просто я більше не можу бути хорошою дівчинкою. Я тебе люблю. Але по-своєму.»
Оце «по-своєму»… Мов постріл. У точку, звідки вже не загоїться.
Ми виховуємо дітей, як уміємо. Захищаємо — від нежитів, від поганих компаній, від розбитих сердець. Варимо борщі, перевіряємо домашку, купуємо їм зимові куртки на розмір більше. Не помічаємо, як одного разу головним стає не «щоб не застудилася», а просто — «щоб жива була». Щоб повернулася. Будь-яка. Хоч яка.
Я поїхала на роботу. Бухгалтерія. У маршрутці дивилася у вікно, але не бачила вулиць. У відділі — у Насті день народження. Тридцять сім. Мені учора — стільки ж. Тільки без кульок, без пісень, без свічок. Лише пляшка дешевого вина й книга, яку я так і не дочитала.
Ввечері — додому. Світло не вмикала. Сіла на підвіконник, підтягнула ноги, закуталася в плед і дивилася на вікна чужих квартир. У когось мерехтить телевізор. У когось дзвенить ложка об чашку. У когось — життя. У мене — глуха пауза.
Наступного вечора — дзвінок.
— Мам…
— Де ти?
— Я ж писала. Ми у Львові. У бабусі Олега. Усе спокійно. Я не на вулиці, не хвилюйся.
— Повернись. Будь ласка.
— Поки не можу.
— Я не знаю, що робити…
Тиша. А потім:
— Мам, а ти взагалі щаслива?
Це питання вдарило в живіт. Спочатку я не знала, що відповісти. Потім чесно прошепотіла:
— Не знаю. А ти?
— Хочу спробувати. Хочу зрозуміти, хто я, коли не треба бути хорошою.
І знову тиша. Потім — короткі гудки.
Я не спала всю ніч. Сиділа на кухні, переглядала наші листування, фотографії. Десь між березнем і червнем щось обірвалося. А я навіть не помітила. Звіти, лікарняні, сесія, ремонт, диван у розстрочку. Все — «для неї». Все — повз.
Через тиждень вона повернулася. Не з благами. Не зі сльозами. Просто зайшла, зняла куртку, поставила рюкзак у кут і спитала:
— Можна я поки поживу тут?
Я мовчки кивнула. Підійшла. Обняла. І вперше — нічого не запитала.
Ми мовчали. Хвилин десять. Потім вона тихо сказала:
— Я тебе люблю. І тепер розумію: тобі було дуже важко. Але я все одно хочу поїхати. Тільки не втекти. Просто — жити. По-своєму. Можна?
Можна.
Минув рік. Соломія знімає кімнату в Івано-Франківську. Працює у кафе. Вчиться на дизайнерку. Приїжджає на вихідні. Ми їмо вареники, сперечаємося про фільми, балакаємо. Іноди сваримося, але тепер — чуємо одна одну.
Тридцять сім і один день. Саме тоді почалося її доросле життя. І моє. Теж.
