Образа довжиною у тридцять років
Ми з моєю свекрухою, Ганною Михайлівною, не спілкуємося вже тридцять років. Все почалося з того, що на нашому з Олегом весіллі вона подарувала нам мішок гречки та набір пошарпаних тарілок. Тоді я була молодою, закоханою, сповненою надій, і цей «подарунок» сприйняла як образу. А тепер Олег, мій чоловік, просить мене доглядати за нею, бо вона стала лежачою. «Оксано, — каже, — це моя мати, вона одна, хто їй допоможе?» А я дивлюсь на нього й думаю: «Я не хочу бачити твою матір, Олеже. Після всього, що було, я не зобов’язана». І все ж ця ситуація не дає мені спокою — я розриваюся між старою обрагою та почуттям, що, може, час поставити крапку в цій історії.
Тридцять років тому, коли ми з Олегом одружилися, я була на сьомому небі. Ми були молоді, в кишені — жодної копійки, але кохання здавалося важливішим за все. Весілля було скромним, у невеликій корчмі, але ми з батьками постаралися, щоб все виглядало гарно. Мої мама з татом подарували нам гроші на меблі, друзі зібралися на посуд, а ось Ганна Михайлівна… Вона вручила нам мішок гречки та шість потертих тарілок, які, судячи з вигляду, пам’ятали ще її власне весілля. «Це вам на господарство», — сказала вона з такою усмішкою, ніби це діаманти. Я тоді ледве стримала сльози. Не тому, що чекала дорогого подарунка, а тому, що відчула: вона мене не приймає. Наче я для неї — пусте місце, не гідне нічого кращого.
Олег тоді лише знизав плечима: «Оксано, не звертай уваги, мама така, вона піклується по-своєму». Але я не могла цього забути. Ганна Михайлівна з самого початку давала зрозуміти, що я їй не пара. Вона постійно критикувала, як я готую, як веду господарство, як вдягаюся. «Оксано, ти що, борщ без буряка вариш? У нас у родині так не роблять», — казала вона, стоячи біля плити у моєму власному домі. Кожен її візит був як іспит, який я ніколи не могла скласти. А після того весільного «подарунка» я просто перестала з нею спілкуватися. Сказала Олегу: «Або вона припинить лізти в наше життя, або я не хочу її бачити». Він обрав мене, і ми домовилися, що Ганна Михайлівна буде приходити лише до нього, без мене. Так і жили — тридцять років без жодного слова одне одному.
За ці роки ми з Олегом збудували своє життя. Виростили двох дітей, купили квартиру, потім будинок за містом. Я працювала, вела господарство, була поруч із Олегом у важкі часи. А Ганна Михайлівна жила своїм життям — у своїй маленькій квартирці, з сусідками, з городом. Олег відвідував її, допомагав грошима, ремонтом, але я трималася осторонь. І мене це влаштовувало. Я не відчувала провини — вона сама обрала такий шлях, коли вирішила, що я не гідна її сина. Але тепер все змінилося.
Місяць тому Олег прийшов додому похмуріший за хмару. «Оксано, — каже, — мати злягла. Інсульт, вона майже не рухається. Лікарі кажуть, що потрібен догляд». Я висловила співчуття, але коли він додав: «Я хочу, щоб вона жила з нами, і прошу тебе їй допомогти», я ледь не задихнулася від обурення. Допомогти? Їй? Жінці, яка тридцять років тому принизила мене перед усіма на весіллі? Яка жодного разу не вибачилася, не спробувала налагодити стосунки? Я подивилася на Олега і сказала: «Ти серйозно? Після всього, що вона зробила, я повинна стати її доглядальницею?» Він почав пояснювати, що вона старенька, що він не може залишити її одну, що це його обов’язок. А я? Де мій обов’язок перед собою, перед своєю гордістю?
Ми сперечалися до півночі. Олег говорив, що я маю зрозуміти, що це його мати, що вона не вічна. А я намагалася пояснити, що не можу просто забути тридцять років образ. «Ти пам’ятаєш, як вона називала мене «негосподаркою» при всіх? Як подарувала мені гречку, наче я жебрачка? — кричала я. — А тепер я повинна приймати її у нашому домі?» Олег лише похитав головою: «Оксано, це минуле. Вона хвора, їй потрібна допомога». Але для мене це не минуле. Це рана, яка так і не загоїлася.
Я поговорила з нашою донькою, сподіваючись, що вона мене підтримає. Але вона сказала: «Мамо, я розумію твої почуття, але бабуся справді в біді. Може, спробувати пробачити?» Пробачити? Легко сказати. Я не зла, я не бажаю Ганні Михайлівні лиха, але я не хочу бачити її кожного дня, готувати їй їжу, міняти білизну. Це вище моїх сил. Я запропонувала Олегу найняти доглядальницю чи влаштувати її до хорошого пансіонату — ми можемо собі це дозволити. Але він вперся: «Мама не чужа, вона має бути з родиною». А я, виходить, чужа? Чому мої почуття ніхто не враховує?
Тепер я в глухому куті. З одного боку, я бачу, як Олегу важко. Він любить свою матір, і я не хочу ставити його перед вибором. З іншого боку, я не готова пожАле зараз, коли я дивлюсь на Олега й бачу, як він страждає, я розумію: можливо, саме час зробити крок, який я не могла зробити тридцять років.
