**Спробуй, дівчино**
— Знаєш, дитино, тобі доведеться дуже постаратися, щоб вписатися в нашу родину, — оголосила Людмила Степанівна з виглядом суворої екзаменаторки.
Соломія ледве стримала усмішку. Це було передбачувано. Свекруха-директорка заздалегідь б’є новеньку лінійкою по руках, хоча урок ще й не почався.
Микола, що сидів поруч, відвів погляд. Видно було, що йому хочеться вимовити щось на кшталт «ну й почалося». Але втручатися він не став. І правильно. Це не його бій.
— Постаратися? — перепитала Соломія з витонченою посмішкою. — Уточніть, будь ласка, у якому напрямку. На курси вишиванки записатися? Чи, може, до гуртка народного танцю?
Розгорталася ця розмова на кухні Людмили Степанівни. Тут усе було дорого-багато: штори з китицями, цукерки у кришталевих вазах, великий дерев’яний стіл та стільці кольору шампанського. Гарно, але жити тут Соломія не змогла б. Надто вже ідеально, ніби тут не живуть, а знімають передачу.
— Соломієчко, у нас інтелігентна родина, — пояснила Людмила, ніби не помічаючи іронії у голосі невістки. — Ми — люди виховані, у нас тут випадкові чужі не приживаються.
Соломія автоматично кивнула, але вже не слухала. Ця роль була їй до болю знайома. Вона вже купалася у всьому цьому, тільки тоді в неї не було ні досвіду, ні здорової самоповаги.
…П’ятнадцять років тому Соломія була зовсім іншою: молодою, старанною, з довірливими очима та вірою в те, що «треба бути гарною дружиною». Чоловіка, Тараса, вона дуже любила.
А от Тарас любив лише свою маму.
Перша свекруха, Наталія Олексіївна, відчувала себе зіркою місцевого масштабу. У неї була активна життєва позиція, дуже гучний голос і думка з будь-якого приводу. Вже на другому родинному обіді вона заявила:
— Курка суха, ніби папірець жую. Нічого, я тобі покажу, як треба запікати, раз твоя мати не навчила.
Соломія тоді лише посміхнулася. Вона вважала, що якщо терпіти і бути ввічливою, то це оцінять. Тому називала свекруху «мамою», готувала їй олів’є з м’ясом замість ковбаси (як та просила) і дозволяла критикувати все: від кольору губної помади до чистоти підлоги.
Коли народилася донька, стало гірше. Свекруха без упину читала лекції на тему «як виростити гідну жінку». Усе зверхньо, з посмішками та натяками на те, що вчитель із Соломії — ніякий. Мовляв, шевчик без чобіт.
— Підгузки — це знущання над дитиною! — заявила Наталія одного разу, подарувавши невістці пелюшки. — Це для лінивих вигадали. А ти будеш гарною мамою. Правда ж?
Тарас ні в що не втручався. Навіть коли донька, яка ще не вміла вимовляти «р», запитала:
— Мамо, а чому ти дyра?
Соломія тоді аж здивувалася.
— В сенсі? Хто тобі таке сказав?
— Бабуся Наталка.
Коли Соломія попросила чоловіка поговорити зі свекрухою, той лише знизав плечима.
— Та годі тобі. Ну сказала й сказала. На емоціях була, може. Ти ж знаєш її характер.
Соломія знала. Раніше вона старалася. Сиділа за святковим столом і публічно слухала, що «заощадила на сирі та зіпсувала страву». Купувала дорогі подарунки, бо хотіла хоч раз почути похвалу. Поводилася ідеально, доки не зрозуміла, що в очах Наталії ідеалом завжди буде хтось інший.
Після цього випадку Соломія серйозно задумалася про розлучення і незабаром подала документи. Важкий характер? Для неї це звучало як зізнання у гидкій поведінці та небажанні виправлятися.
— На вокзалі здохнеш! Тепер тільки з кішками житимеш! — пророкувала їй свекруха.
Але кішок у неї так і не було, зате залишилися квартира, робота і розсудливість.
А потім до цього набору додався Микола. Вони познайомилися через спільних друзів, обмінялися номерами й почали спілкуватися. Микола, можливо, не був закоханий по вуха і не обіцяв золотих гір, зате поважав її почуття. Він знав про минуле Соломії і спокійно приймав її доньку.
А ще — хотів одружитися. Соломія не відмовляла, але тягла час і спостерігала. Вона любила Миколу, але не хотіла знову встряти в чужину родину, де вона ніколи не стане своєю. Проте Микола був іншим. До цього моменту він не ставив матір на перше місце, і Соломія вирішила спробувати.
Тепер, сидячи в домі його матері, жінка знову слухала той самий монолог із минулого, але вже не відчувала ні принизливого сорому, ні страху. Лише легке дежавю й нудьгу.
— Ми, знаєш, перших-ліпших до себе не беремо, — продовжувала Людмила. — Микола — чоловік м’який, може не бачити повної картини чи мовчати. А я все бачу. Тож… старайся, дівчино.
— Дякую за цінні вказівки, — Соломія холодно посміхнулася. — Але, якщо дозволите, я поки що залишуся просто дружиною вашого сина. Родина в мене вже є. Донька, чоловік. Цього цілком достатньо.
