— Мамо, тату, з золотим весіллям! — радісно скрикнула дочка, заходячи з чоловіком та дітьми у двір. — Бажаємо вам ще стільки ж прожити в любові та згоді.
— Дякуємо, доню, але це вже занадто, — усміхнувся Степан. — Але обіцяємо жити далі.
Так промайнули п’ятдесят років спільного життя Тетяни та Степана. П’ятдесят — багато чи мало? Озирнешся — і ніби пролетіло у моменті. Багато хто таким віком подружжя пишається, але не всім пощастило. Життя буває жорстоким: то чорні дні, то гіркоті.
Чи справді щасливі Тетяна зі Степаном? Можливо, у втомленій усмішці ювілярки криються давні образи, а за посмішкою чоловіка — провина. Хто знає…
Тетяні було лише чотирнадцять, коли сусідський Стьопка, якому вже виповнилося сімнадцять, зустрів її по дорозі зі школи й сказав:
— Тетянко, яка ж ти вродлива! Як повернуся з армії, одружуся на тобі. Тільки підрости трохи.
— Оце мені жених знайшовся, — скривилася дівчинка і побігла додому.
У школі хлопці вже заглядалися на Тетю, але вона навіть не помічала їх. Мати виховувала її строго, а хлопці вважали дівчину неприступною. Вона вміла поставити на місце кожного.
— Красива, та якась дика, — шепотіли вони. — Навіть поговорити не дає.
Час минав. Степан повернувся з армії. На другий день вийшов із хати — і натрапив на Тетю, яка несла на коромислі відра з водою. Він остолбенів. Перед ним стояла висока, струнка дівчина. Стьопка навіть на мить занімів, але швидко взяв себе в руки.
— Тетянко! Ти ще красуня стала! А хлопець у тебе є?
— А тобі яке діло? — усміхнулась вона.
— Приходь сьогодні до клубу. Потанцюємо, побалакаємо…
Тетя лише плечем знизала й пішла. А Степану спати не давало. В армії він забув про свою дитячу обіцянку, а тепер усвідомив — це була не просто жарт. На такій дівчині, як Тетя, тільки одружуватися.
Увесь вечір він чекав її в клубі. Дівчата запрошували на танці, але він сумно дивився у двері. Тетя так і не прийшла.
Наступного дня він знову підстеріг її біля криниці.
— Чому вчора не прийшла? Я ж чекав.
— До клубу я не ходжу, — відповіла гордо і хотіла пройти, але Степан перегородив шлях.
— Геть із дороги! — скрикнула вона.
— А що зробиш?
Тетя поставила відра, схопила одне й облила його водою.
— Ось що! — засміялась. — Подивимось, кому ти потрібний мокрий.
Вона пішла, а він довго дивився їй услід.
— Отака гаряча… Та нічого, знайду до неї підхід.
Він і так і сяк намагався привернути її уТак і тягнулося: Степан нав’язливо шукав зустрічей, а Тетяна то відштовхувала, то на мить розтавала, але врешті лід у її серці розтанув, коли він подарував їй великий букет бузку — квітів, які вона любила найбільше.
