Грицько й гадки не мав про свята. Три дні він провів у лікарні біля своєї Ганнусі. Не їв, майже не спав, лиш прислухався до її нерівного дихання.
Ще тиждень тому його кохана дружина була здоровою й готувалася до Різдва. Прибирала в хаті, складала святкове меню, хоч, звісно, на дві пенсії особливих делікатесів не наготуєш. Та й навіщо їм багато тієї їжі? Головне, запевняв Ганну Грицько, щоб у хаті пахло кутєю та узваром. Не знав, що в одну мить дружина, мов підкошена травинка, впаде без тями, а в лікарні лікарі оголосять важкий діагноз. І не буде пахнути в їхньому домі ні Різдвом, ні затишком…
За ці страшні дні волосся у чоловіка зовсім вибілилось. А найбільше серце стиснулося, коли лікар сказав, що Ганнусі терміново потрібна операція. І назвав ціну — суму, яка для них була просто космічною.
— Та в мене ж таких грошей немає, — ледве чутно прошепотів Грицько. — Ми з дружиною — пенсіонери. Живемо дуже скромно. Як може, допомагає племінник, але в нього своя родина, свої клопоти.
Лікар лише поспівчував і ще раз наголосив, що лікарня не може покрити витрати на операцію. Від цих слів Грицькові захотілося померти. Бо навіщо йому життя без Ганнусі?
Побралися вони ще дуже молодими. Відразу після школи. Прожили разом багато років. Добре прожили. Сварилися рідко, та й то через дрібниці. До вечора вже прощали одне одного. Дітей Бог не дав, тому всю свою теплоту віддавали Ганниному племінникові. Він живе у місті, але інколи приїжджає з дружиною та доньками у гості. Не забуває їх, старих. Але й вони нічим не зможуть допомогти, якщо на порятунок Ганнусі потрібні такі гроші…
Ще одна ніч у муках тягнулася нескінченно довго. Вранці медсестри ледве вмовили Грицька відлучитися на кілька годин додому — відпочити, поїсти. Він довго шукав ключ у кишенях кожуха. Коли нарешті знайшов, на поріг вийшла сусідка Мар’яна:
— Ну як там Ганнуся, Грицю?
Чоловік зітхнув, розповів невеселі новини. Мар’яна аж за серце вхопилася:
— Ой, лишенько, така лиха година! Та де ж узяті ті гроші? Може, треба збір оголосити серед нашого села. Сьогодні ж обійду сусідів — може, хоч на ліки вистачить.
А Грицько, занурений у своє горе, лише роздратовано махнув рукою. Мар’яна зрозуміла, що будь-які слова зайві. Тому більше нічого не сказала, лише принесла сусідові гарячого, щойно звареного борщу.
Незабаром Грицько знову був у лікарні. Стан Ганнусі погіршився, а чоловік від безсилля лише стискав кулаки.
«Господи, врятуй її або забери мене разом із нею», — раз за разом повторював він у думках, розгублено вдивляючись у шматочок неба через вікно палати. Смеркалося. Сірі зимові хмари засипали світ снігом, і Грицькові здавалося, що він — сам-один у цьому світі. Ні з ким поділити свій біль.
— До Ганни Петрівни відвідувачка, — порушила тишу медсестра, несхоже відчинивши двері.
Грицько здивовано подивився на неї. Хто міг прийти до Ганнусі? Племінник? Та він же у від’їзді, обіцяв приїхати завтра. Невже Мар’яна?
Але за плечима медсестри стояла молода незнайома жінка. Вона зробила кілька кроків до чоловіка і спитала:
— Не впізнаєте мене? Я Дарина, колись жила недалеко від вас.
Та Грицько вдивлявся у її обличчя й гадки не мав, хто вона.
— Не пам’ятаєте мене… — продовжила Дарина. — Але повинні пригадати. Наша родина була дуже бідною, а ви нам часто допомагали. Бувало, й голодували…
Перед очима Грицька пробігло минуле. Він ще раз подивився на незнайомку — і мало не вдарив себе долонею по чолі. Як же він міг забути! Це ж найменша дівчинка із багатодітної родини, що жила навпроти. Колись їхня трагедія вразила все село — батька-будівельника не стало, залишилася мати одна із шістьма малими дітьми. Відтоді вони виживали, як могли. А часи тоді були, ой, непрості.
Грицько, на щастя, тоді добре заробляв, тому разом із Ганною годували дітей то печивом, то цукерками, дарували книжки, іграшки. Правду кажучи, не раз допомагали матері, Олені, яка працювала на двох роботах за мізерну платню, одягти дітей на зиму. Бо серце боліло, коли вони бігали у холод у дірявих кросівках і тоненьких курточках…
— Григорію Івановичу, тільки не хвилюйтеся, — перервала його спогади Дарина. — Мені Мар’яна про ваше лихо розповіла. І я вже сплатила операцію Ганні Петрівні. Вона виживе. І все буде добре, ось побачите.
— Даринко, Даринко, — не вірячи почутому, ледве дихав чоловік. — Доню, звідки в тебе стільки грошей? Це ж непідйомна сума…
— Не турбуйтеся, — стиснула його руку молода жінка. — Я вже багато років живу в Америці, там у чоловіка свій бізнес… На батьківщину приїжджаємо лише кілька разів на рік — провідаРаптом Грицько зрозумів, що добро, яке він колись посадив у дитячі серця, повернулося до нього тисячекратним врожаєм.
