Зимовка 1950‑го року, мороз і досі кусає в кістки. У темній хати, з глиненої стіни і пахощами вогкості, 17‑річна Оленка важко дихає, схоплена за простини, коли нападові болі підкидають її. Вона одна, тільки баба‑поміч, жінка з грубими руками і серцем, що звикло до нещасть.
Коли різкий крик новонародженого прорвав тишу, Оленка відчула, як душа повертається до тіла.
— Це красива дівчинка, — промовила помічка, обгорнувши малятко в рушник і поклавши його на груди Оленки.
Оленка, ще тремтячи і з кров’ю на руках, не вміло притиснула його до себе, а в очах вже блищала материнська ніжність. Вона знала, що нічого не розлучить її з цією дитинкою.
Але радість тривала — лиш кілька секунд.
Двері розчавились, і в хату ворвалась її мати, пані Галина, наче буря. У чорних одязах, ніби щось померло, з обличчям, наскладеним незадоволенням.
— Дай її мені! — закричала, вирубуючи немовля зі схоплених рук.
— Ні, мамо! Відпусти! — гудітила Оленка, майже не в змозі піднятись.
— Мовчи! — прервала її холодним, як крига, голосом. — Погано народилася. У неї той… той недуг монголоїдний. Не виживе. Не варто.
Оленка ридала, просила, молилася в жалобі, а мати лише ще міцніше обгорнула дитину, вийшла і з глухим хлопком зачинила двері, що ударило Оленку в грудь, мов постріл.
Тієї ночі вона сиділа з порожніми руками, вигукуючи ім’я, яке ніколи не вимовила.
Минали роки. У селі всі вважали, що її дитина померла при народженні – таке захотіла мати. Оленка, змушена мовчати, навчилася ховати біль за фальшивою усмішкою, а в серці гнило.
Віком двадцять п’ять вона вийшла з дому, не озирнувшись. Не могла простити. Не могла забути. І не могла загоїтись.
Час минав, листя падало, а Оленка стала вчителькою в початковій школі, жила одна, без чоловіка і дітей. Та в глибині душі вона відчувала, що частина її залишилася в тій темній хати.
До того ж, одного весняного дня вона повернулася до рідного села. Мати вже була мертва, і, можливо, разом із нею зникли останні кайдани, що тримали її.
Вона йшла по центральній площі, тій самій, де гралася в дитинстві. Запах свіжого хліба змішувався з ароматом ув’янулих квітів. Оленка майже сіла на лавку, коли почула дитячий сміх – чистий, кришталевий, наче шепіт минулого.
Вона обернулася.
І побачила.
Девочка близько дев’яти років гралася лялькою з ганчірки, з неохайними косами, підміненим вітром сукеньком, а її мигдалеподібні очі світилися незвичною добротою, що розбудила в Оленці щось глибоке.
Серце вдарило, ніби молотком.
Вона підходила повільно, ноги тремтіли.
— Привіт, красунечко… як тебе звати? — запитала з розбитим голосом.
Дівчина подивилась без страху, з цікавістю.
— Мене звати Надія, — відповіла, посміхаючись.
Оленка відчула, як час зупинився. Надія – саме те ім’я, яке вона планувала дати дочці, те ім’я, яке не могла вимовити стільки років.
Коліна підвели.
Тоді підбігла старенька – обличчя зморшкувате, руки, наче від печі, — і схопила дівчинку за плече.
— Ви її знаєте? — запитала Оленка обережно.
— Я… бачила її і щось було знайоме, — мямлила вона.
Жінка опустила погляд, незручно.
— Вона живе зі мною з немовляти. Одна жінка принесла її, казала, що мати її не хоче і треба сховати. Я ніколи не знала, що сталося далі…
Оленка відчула, як душа вийшла назовні.
— Це не правда! Я її кохала! Мене забрали! — вигукнула, не в змозі стриматися.
Панянка відступила на крок, здивована.
Дитина ж мовчки подивилась на неї, крок за кроком наблизилась.
— Ти моя мама? — запитала просто, без драми, з тією ж чистотою, яку мають лише діти.
Оленка впала на коліна і розплакалась.
— Так, люба моя… я твоя мама. Прости, що не шукала тебе раніше, що не знайшла.
Дівчинка обійняла її, не сказавши ні слова. Ті маленькі теплі обійми були справжніми, її власними.
Того дня Оленка зрозуміла, що життя інколи дарує другий шанс. Не важливі скандали, погляди селян чи втрачені роки. Вона знову отримала свою дочку.
І тепер ніхто більше не забере її.
