— Оленко Василівно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Софійки причепився.
— Що значить — причепився? Галю, що ти кажеш? Де він? Хто це?
— Звідки ж мені знати! Я до нього підійшла, хотіла запитати, хто він такий, а він як кинеться від мене, тільки п’яти показав.
— Не подобається мені це. Софійко! Доню, іди до мене!
П’ятирічна дівчинка з жартівливо торчащими у різні боки косичками підбігла до Олени і сяяла усмішкою.
— Мамо! Я там таких песиків бачила!
Олена напружено вдивлялася в обличчя доньки, намагаючись зрозуміти, що трапилося на дитячому майданчику без неї. Софія виглядала звично, але материнське серце все одно не знало спокою.
— Де ти їх бачила? Хто тобі їх показував?
Соня здивовано подивилася на матір, потім знизала плечима:
— Ніхто не показував, я сама їх побачила. Їх там троє: два чорні, а один у білих цяточках. Ходімо, я тобі покажу.
Олена схопила доньку за руку і суворо спитала:
— Хто до тебе підходив? Якийсь дядько? Що він тобі казав? Він до тебе чіплявся?
Обличчя Софії ще більше витягнулося від здивування.
— Мамо, ти про що? У тебе губа тремтить. Ніякий дядько до мене не чіплявся, з чого ти взяла? Просто підійшов добрий дядечко і спитав, чи знаю я Олену Василівну Ковальчук.
Серце жінки завмерло. Хто це міг бути? Невже він? Інакше кому могла спасти на думку вона, коли той чоловік так точно знав її ім’я?
— Як він виглядав? Цей добрий дядечко?
Але Софія не встигла відповісти, бо в кишені у Олени задзвонив телефон. Звонив чоловік, і не взяти слуханку вона не могла.
— Так, коханий?
Думки про того чоловіка не давали спокою. Розповідати чоловікові, що до Софійки підходив незнайомець, Олена не збиралася, і доньці наказала мовчати.
— Щоб тато зайвого не хвилювався, — пояснила вона, а Соня питань не ставила.
Всю ніч вона крутилася, борючися з безсонням. Вранці прокинулася з головним болем, без сил і бажання думати. Кожен рух голови викликав мігрень, і Олена вирішила відпочити, не братися за домашні справи.
— Давай сьогодні підемо до ресторану, — запропонував чоловік, і вона з радістю погодилася.
Другий шлюб був настільки відмінний від першого. З Василем Олена почувалася, як за кам’яною стіною, і відповідала йому такою самою турботою.
— Прекрасна думка! — усміхнулася вона.
Настрій поступово покращувався, але, виходячи з дому, Олена помітила біля сусіднього під’їзду знайому постать. Завмерла, відчуваючи, як калатає серце.
— Оленко, ну що ти? — почувся з авто голос Василя.
— Мамо, сідай! На кого дивишся?
Вона повільно сіла на пасажирське місце, не відводячи погляду від незнайомця. Авто рушило, але в серці залишився важкий камінь.
У реВона зрозуміла, що минуле, яке вона так прагнула забути, повернулося, і тепер доведеться знову з ним жити.
