Це дитина Ігоря…
Ой, слухай, таку історію я тобі розповім це просто щось із чимось! Уяви собі: все це трапилось буквально нещодавно, в ошатній квартирі на четвертому поверсі девятиповерхівки десь на Оболоні, у Києві. Жила там собі звичайна жіночка Надія. Вона ще й на пенсії підробляла, знаєш, бо «пенсія то смішні копійки…», то ж роботи не кидала, чергувала за стійкою реєстратури у приватній клініці через день.
У Надії все життя було дуже передбачуване: робота, пенсія, подруги, онука Тая у Тернополі, якого вона обожнювала, походеньки до старенької мами та все по колу. День як день, нічого надзвичайного.
То ж того суботнього ранку, все як завжди зателефонувала мамі, спитала як здоровя, запримітила на поличці шматок вчорашньої паляниці, вирішила винести сміття в перерві між важливими справами. Через двір і вже у мами. Головне пережити оті мамині скарги й теревені про недуги: «Ой, Надю, знову печінка, спина знаєш яка… А вчора на СТБ експерт казала…» Але ти ж уявляєш мама ж їй «не вірить», бо Надя була операційною сестрою майже сорок років, а все одно: «Що ти там розумієш, коли скальпель подавати?..»
Підфарбувалась, пригладила свій коротко стрижений попелястий чубчик, підмалювала губи й вже хоче виходити: раптом дзвінок у двері! Думала може сусідка тьотя Галина по чай прийшла. Але коли відчинила аж дух перехопило! Стоїть худенька русоволоса дівчина в полосатій футболці та джинсах, з рюкзаком… А на руках немовля у коричневому конверті.
Дівчина швидко подає їй дитину й майже шепоче: «Це вам!». Надя взяла пакунок інстинктивно, ще помаду в руці тримає. Виколупала очима малюк! А тим часом дівчина вже швидко збігає сходами, каже: «Це дитина Ігоря. Мені треба вчитись…» і все, зникла.
Надя, наче в кіно, стоїть з малюком, серце гупає що ж це, якого Ігоря?! Сина у Надії звався Лесь, живе він з родиною у Львові, обожнює дружину, двох дітей має. А чоловік у Надії ще за Януковича покійний став Віктором звався.
Поки отямилась дитя заворушилось, спить солодко. Відкрила ковдру: крихітний місяць-другий дівчатко, в памперсі й костюмчику. В пакеті дві пляшечки, баночка суміші, запас одягу, пачка підгузків.
Трохи минуло часу, Надя ще сподівалася от-от хтось подзвонить, повернеться породілля. Але ніхто не зявився. Дівчинка прокинулась, незручно, думає Надя маю я право годувати чужу дитину? Але куди подінешся, треба ж допомогти! Згадала, як це робиться. Поки приколихала малу, обідати вже не встигла.
Мама знову дзвонить просить груш солодких: «Тих, що з тоненькою шийкою і бочком червоним, тільки щоб були мякі!» А сама Надія вже думає, може це таки Лесь щось натворив? Дивиться на дівча уважніше щось є подібне до її онучки Таянки. Ох, не приведи, Господи…
Телефонує синові номер поза зоною. Дзвонить старшій онуці та каже, батька немає, десь трубопроводи лагодить, звязок пропадає, а мамі дзвонить щовечора, все добре. Надя стримується, але думає напевно, треба буде викликати поліцію. Але так не хочеться сина у халепу втягнути… А ще десь всередині жалість до тієї молодої мами.
Весь день носилась біля дитини, як знову молода мама. О шостій подруга Ліля сусідка заходить, послухала всю історію, каже: «Надуню, розберемось! Головне не панікувати!» Пішли вони з Лілею до сусідів по підїзду: вже їхні Ігорі просто рахували. Спустилися поверхом вгору виявили молодого айтішника Ігоря, який сказав: «Та яке дитя? Я лише з ноута не вилажу!»
Ніч була безсонною Надя весь час слухала, чи дихає дівчинка, годувала, міняла підгузки. Вранці мамин дзвінок: «Прийдеш? Розкажеш, чого там крутишся?»
Пішла до магазину з дитиною в шаликовому рюкзаку, думаючи, як імя вибрати бо як же без імені? І тут повідомлення: син в мережі! Дзвонить йому, розказує все. Лесь слухає ошелешено: «Мамо, та яка дитина?! То точно не моє!» Каже викликайте поліцію.
Надя вже майже була готова, але потім… Одягла білу хатню сорочку, посиділа біля дівчинки, подумала про долю. І тут знову дзвінок у двері.
На порозі зявляється та сама, перелякана дівчина, зі сльозами на очах: «Де вона? Скажіть, що вона тут!» Надя впускає її, веде до дитячого ліжечка і тут Юля (так на імя), бачачи доньку Елю, падає на коліна й гірко ридає. Довго не могла заспокоїтись.
За чаєм все й розкрила. Юля студентка медичного коледжу ім. Гавроша, батьки в селі під Кропивницьким, мачуха не пускає до дому, батько вигнав. Любов з Ігорем була банальна, через рік звязок урвався, виявилось він перевівся в університет до Львова. Юля залишилася у гуртожитку грошей нема, дитина на руках, на сесію не сходити. Тож одного дня зважилась: залишити доньку «матері Ігоря». Але поплутала будинки Ігор живе у сусідньому підїзді, також в 21-й квартирі.
Надя, аж сльоза навертається, коли бачить ту розгублену і юну Юлю. Поки дитя спить, кличе її жити до себе: «У мене місця вистачить і для тебе, і для Елі. Я сама вже не молода, а ти хоч закінчиш коледж і зекономиш на оренді.» Юля відмовляється, соромязливо немає грошей, та Надя наполягає: «Та я і без грошей, головне, щоб не було так страшно одній!»
З часом Юля стала як донька допомагала Наді з хатою, готувалася до іспитів, а після сесії Надя навіть допомогла їй знайти підробіток на швидкій, через старі колеги.
Мама Наді взагалі у захваті від Юлі: «Вона ж медик, свіжі знання! Питає її і все виконує!» Сусід Ігор отримав свою порцію вибачень. А потім і зовсім Юля перебралась до Ігоряної бабці доглядати стареньку і разом з Елею просто почала нове життя пише сценарії з чистого аркушу.
Ось так, дивись, з несподіваного дзвінка в двері та маленької дівчинки життя Надії змінилося і не лише в неї. І знаєш, яке це щастя зробити комусь добро, навіть несподівано для себе?
