— Нас у спільний бюджет не включайте. Ми зі своїм приїдемо, — написала Іринка у чаті. — Та й взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
І це став першим дзвіночком.
Ганна сиділа в автобусі, тримаючи телефон в одній руці. Другою вона притискала до себе об’ємну сумку. Перечитала повідомлення двічі. Невже їй просто здалося? Текст ввічливий, але… наче хтось заздалегідь шукав лазівку.
Чат щодо травневого виїзду постійно мигав у сповіщеннях. Нещодавно додали нових людей — Степана та Іринку, друзів Володі. А він людина надійна, у компанії давно, тому ні в кого питань не виникло.
Атмосфера була теплою. Всім плюс-мінус тридцять. Дорослі, відповідальні, але з гумором. Спілкувалися давно, тому були свої негласні правила. У кожного — своя роль.
Володя знайомив усіх. Ганна організовувала посиденьки. Вона вже склала список учасників, домовилася про оренду будиночків біля лісу — з верандою, альтанкою та навіть нормальним душем. Всі погодилися, почали обговорювати закупівлі: ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І тут з’явилося це:
— Нас зі Степаном не враховуйте, — писала Іринка. — У нас дієта, готуватимемо окремо. Нам нічого не треба.
Ганна відписала нейтрально: «Добре, як скажете». І поклала телефон.
Ну, не проблема. Хтось на ПП, хтось на кето. Нехай хоть воду заряджають за місячним календарем. В компанії вже був хлопець, який не скидався на м’ясо — вегетаріанець. Але щоразу привозив стільки овочів, що й на всіх вистачало.
Та й диваки — справа звичайна. Головне — порядність. Але від цього «нас не враховуйте» у Ганни аж мурашки побігли. Щось у цій фразі було… підозріле.
У день виїзду погода була чарівною: тепло, свіже, легкий вітерець. Всі зібрались вчасно, ніхто не забув ні шампурів, ні дошки для нарізки, ні штопора. Запах сосен і свіже повітря підняли настрій.
Розселилися по будиночках, розправили речі. Іринка зі Степаном приїхали ввечері, коли основні справи вже закінчили. Їхній «свій» запас виявився пакетиком із сирком, томатами, рисовими хлібцями та двома пляшками пива. Ганна глянула на це й подумала: «На вечір — може. Але на три дні?»
Вони сіли на лавочці осторонь. З’їли свій сирок, чокнулися пляшками, зробили кілька фото на тлі заходу. А потім почали поступово підсаджуватись до решти. Незабаром Степан вже стояв біля мангалу.
— Ой, а що це ви тут смажите? Шашлик? А який аромат!..
— Ну, з вами на дієті не посидиш, — сміялась Іринка, підходячи ближче.
Ганна глянула на Катрусю, яка сиділа поруч. Та ледве помітно знизала плечима: мовляв, що вже, частують. У компанії не прийнято було ставити людей у незручне положення.
До ночі Іринка зі Степаном вже їли й пили зі спільного столу, ніби робили так завжди. Розповідали байки, співали пісні під гітару. Взагалі, вони були веселими й приємними. Але в Ганни залишився дивний присмак — наче їх використали.
Вона заснула з цим відчуттям. Не з обраВона прокинулась з ясною думкою: якщо вони знову спробують таке ж — вона просто скаже “ні”, і це буде кінець історії.
