Це я так, тільки спробувати
— Нас у загальний бюджет не включайте. Ми зі своїм приїдемо, — написала Ірина у чаті. — Та й взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
Це був перший дзвіночок.
Анна сиділа у автобусі, тримаючи телефон у одній руці. Другою вона притискала до себе об’ємну сумку. Вона перечитала повідомлення двічі. Невже їй просто здалося? Слова були ввічливі, але… ніби хтось уже заздалегідь шукав собі лазівку.
Чат щодо травневої вилазки постійно спалахнув сповіщеннями. Нещодавно туди додали нових людей. Степан і Ірина були друзями Слави, а він — людина поважна й перевірена, давно в компанії, тому ні в кого не виникло запитань.
Тут завжди панувала тепла, дружня атмосфера. Всім плюс-мінус тридцять. Дорослі, відповідальні, з почуттям гумору. Усі знали одне одного давно, тому багато правил були негласними. І у кожного — своя роль.
Слава запрошував новачків. Анна займалася організацією вилазок. Вона вже склала список, запропонувала маршрут, домовилася про оренду будиночків біля лісу — з верандами, альтанкою і навіть гарним душем. Всі погодилися, почали обговорювати закупівлі. У список увійшли ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І раптом з’явилося це:
— Нас із Степаном можна не рахувати, — повідомила Ірина. — У нас дієта, все готуватимемо окремо. Нам нічого не треба.
Анна відписала нейтрально: «Гаразд, як скажете». І поклала телефон.
Загалом — не проблема. Ну хтось на ПП, хтось на кето. Хай там що. У компанії вже хлопець був, який не скидався на м’ясо, бо вегетаріанець. Але щоразу він привозив стільки овочів, що вистачило б на всіх, і робив на грилі такий шашлик, що усі його вмить знищували.
Тож дивацтва — справа звична. Головне — порядність. Але чомусь від цього «нас не рахуйте» у Анни аж мурашки пробігли. У цих словах було щось… слизьке. Вона вирішила не поспішати з висновками.
У день виїзду погода була казковою. Тихо, свіжо, легкий вітерець. Усі зібралися вчасно, ніхто не забув ані шампури, ані дошки для нарізки. Запах сосни й свіже повітря підняли настрій.
Усі заселилися, розклали речі, хтось одразу пішов ставити мангал.
Ірина із Степаном приїхали пізніше, коли основні справи вже зробили. Їхній «свій» набір виявився пакетиком із маленьким шматком сиру, парою помідорів, упаковкою рисових хлібців і двома пляшками пива. Анна глянула на їхні запаси й подумала: «На вечір — може. Але на три дні?»
Вони сіли на лавочку осторонь. З’їли свій сир, чокнулися пляшками, зробили кілька фото на тлі заходу. Потім почали поступово підходити до інших. За півгодини Степан вже стояв біля мангала.
— А що це ви тут печете? Шашлик? А який аромат…
— Ну, з вами на дієті не посидиш, — засміялася Ірина, підходячи ближче.
Анна переглянулася з Катериною. Та ледве помітно знизила плечима. Мовляв, що вже, не виганяти ж. У компанії не любили ставити людей у незручне становище.
До ночі Іра й Степан вже їли й пили зі спільного столу, немов робили це завжди. Сміялися, розповідали історії, співали під гітару. Вони були веселими й приємними. Але в Анни відчувалося, ніби їх використали.
Вона лягла спати з дивним відчуттям. Не образа, а щось схоже на перше зерно роздратування. Батьки завжди казали: якщо хочеш бути частиною команди — грай за правилами. Але Степан із Іриною увійшли в гру, притримуючи свої карти.
Тоді вона подумала: «Якщо це повториться — треба діяти». Ця думка напружувала, бо незручно «виховувати» дорослих. Але Анна відкинула негатив. Вони приїхали відпочивати, а не аналізувати чужий раціон.
Але, як показали наступні вилазки, це був не випадок. Це був спосіб заощаджувати за рахунок інших.
— Ви знову скидаєтеся? Ну, ми як завжди. Зі своїми салатіками будемо. Рахуємо калорії, — дзвінко сміялася Іра у голосовому.
Її слова звучали так, ніби йшлося про організацію свята, а не розподіл витрат. Анна слухала це повідомлення, коли йшла в магазин за гречкою і газом для пальника.
За рік таких «як завжди» набралося разів п’ять. Літній шашлик на дачі у Катерини. Вереснева вилазка на базу. Навіть осінній пікнік у парку. Степан і Ірина щоразу з’являлися з мініатюрною торбинкою: пара бананів, салатик і пляшка вина з акції.
При цьому вони ніколи не ділилися, але й ніколи не йшли голодними.
— Ну як, смачне вино? — запитував Степан, наливаючи собі зі спільної пляшки, яку привіз Ігор.
— Ми на овочах сидимо. Дорого, зате корисніше. Раніше в мене сухість шкіри була. А це я так, тільки спробувати…— лепетала Іра, набираючи собі бутерброда з чужої буженини.
Спершу це викликало ніякові усмішки. Ну бувають диваки. Може, у них немає грошей.Та коли під Новий рік вони купили новенький позашляховик, усі остаточно зрозуміли — вони не бідні, вони просто жадібні.
