Щоденник
Ніколи не забуду того вечора. Досі тремтить усе всередині, коли згадую. Готувалася до нього, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблена запечена форель, біле вино. І головне — новина. Найважливіша в моєму житті.
Мені тоді ледве виповнилося дев’ятнадцять. Жила в Чернівцях, знімала з Максимом скромну квартиру на околиці. Ми зустрічалися майже рік. Він засипав мене квітами, називав «своїм щастям», обіцяв бути поруч завжди. Я йому вірила. Ми будували плани — ті наївні, юнацькі, коли здається, що кохання — це все, що потрібно.
І от я кажу:
— Максе, ти скоро станеш татом…
Він спершу завмер. Потім його обличчя спотворилося.
— Що? Ти що сказала?
— Я вагітна, — повторила я з тремтінням у голосі, досі сподіваючись на радість у його очах.
Та у відповідь почула крик. Грубий, злий.
— Це не моя дитина! Ти з глузду з’їхала? Я до такого не готовий. Забирайся зі своєю вагітністю!
Він грубо зачинив двері. І зник.
Я телефонувала — він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано: фізично, морально, страшно. Але найбільше — болісно. Бо людина, з якою я мріяла про майбутнє, в мить стала чужою.
Спробувала достукатися до його матері. Оксана Петрівна зустріла мене на порозі своєї оселі у Львові. Навіть у дім не запросила — стояла у халаті, схрестивши руки, погляд злий.
— Іди геть, — промовила вона. — Не смій грати з моєю родиною. Ця дитина — не від Максима! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї оселитися. У мого сина інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!
Я стояла у під’їзді й відчувала, як серце розривається на шматки. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.
Але навіть тоді думка позбутися дитини не спала на розум. Він був уже в мені. Він був — мій. Чистий, безневинний. Чому він мав відповідати за боягузтво дорослих?
Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Олеськом. І кожного ранку, коли він прокидається, дивиться на мене та посміхається, я дякую долі, що не зламалася. Так, було важко. Працювала по ночах, брала додаткові замовлення, прала вручну, харчувалася макаронами. Але Олесько — моє сонце. Моє все.
А от кілька днів тому… у двері постукали. На порозі стояв Максим. Той самий. Із зміниглядом, похуділим та втомленим.
— Можна поговорити? — промовив він тихо.
