“Це не його дитина!” — вигукнула свекруха. А потім він повернувся з перснем у руці… Напізно.
Я ніколи не забуду той вечір. Все всередині болить, коли згадую. Я готувалася до нього, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблена запічена форель, біле вино. І головне — новина. Найважливіша новина в моєму житті.
Тоді мені було лише дев’ятнадцять. Я жила у Черкасах, знімала з Ігорем скромну квартирку на околиці. Ми зустрічалися майже рік. Він засипав мене квітами, називав «своїм щастям», обіцяв, що буде поряд завжди. Я йому вірила. Ми будували плани — ті наївні, юнацькі, коли здається, що кохання — це все, що потрібно.
І ось я кажу:
— Ігоре, ти скоро станеш татом…
Він спершу завмер. Потім його обличчя спотворилося.
— Що? Ти що сказала?
— Я вагітна, — повторила я з тремтінням у голосі, все ще сподіваючись побачити радість у його очах.
Але у відповідь почувся крик. Грубий, злий.
— Це не моя дитина! Ти з глузду з’їхала? Я до такого не готовий. Забирайся зі своєю вагітністю!
Він грюкнув дверима. І зник.
Я дзвонила — він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано: тілом, душею, страшно. Але найбільше — боляче. Бо людина, з якою я мріяла про майбутнє, в мить став чужим.
Я вирішила спробувати достукатися до його матері. Ганна Миколаївна зустріла мене на порозі своєї квартири у Вінниці. Навіть не ввіпустила — стояла у халаті, руки схрещені, погляд холодний.
— Іди геть, — сказала вона. — Не смій грати з моєю родиною. Ця дитина не від Ігоря! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї вмоститися. У мого сина інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!
Я стояла у під’їзді й відчувала, як серце розривається на шматки. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.
Але навіть тоді думка позбутися дитини не спала на розум. Він був уже в мені. Він був — мій. Чистий, безневинний. Чому він мав розплачуватися за боягузтво дорослих?
Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Максимом. І кожного ранку, коли він прокидається, дивиться на мене й посміхається, я дякую долі, що не зламалася. Так, було важко. Працювала ночами, брала додаткові замовлення, пірала вручну, жила на макаронах. Але Макс — моє сонце. Моє все.
І от, кілька днів тому… у двері подзвонили. На порозі стояв Ігор. Той самий. Із іншим поглядом, старшим, змарнілим.
— Можно поговорити? — тихо спитав він.
Він розповів, що потрапив у жахливу аварію. Вижив, вилікувалися, але… тепер він безплідний. Лікарі сказали — дітей у нього вже не буде. Наречена пішла, не витримала. І тоді він згадав про мене. Про сина. Про те, як «упустив своє».
— Я хочу бути поруч, — сказав він. — Оженитися. Піклуватися про вас. Виховувати Макса. Все виправити.
Я дивилася на нього й наче чула всередині дзвін тих дверей, що він колись зачинив за собою. Я бачила його обличчя — тоді, того вечора, коли він зрадив мене. Я згадувала, як вдень стискала живіт, а вночі молилася, щоб малюк виріс здоровим. Як плакала в тиші, коли Макс вперше сказав «мамо». І я просто… зачинила перед ним двері. Мовчки. Без крику. Без докорів. Бо все було сказано давно.
Я більше не відповідаю на його дзвінки.
Може, хтось скаже — треба пробачати. Дати шанс. Але в мене є син. І він гідний батька, який любив його з першого подиху. А не приходив, коли інших варіантів уже немає.
А ви як вважаєте — чи правильно я вчинила, не впустивши його у наше життя знову?
