Який ж затишний у вас дім, братчику. Просто заздрю по-хорошому.
Ліля провела рукою по скатертині, окидаючи кухню таким оцінюючим поглядом, наче шукає найменший ґандж. Соломія поставила на стіл салатницю й сіла навпроти чоловіка. Тарас усміхнувся сестрі, навіть не помітивши, як дружина зціпила серветку в кулаці.
Дуже старалися. Пів року шукали, перш ніж знайшли нормальний варіант.
Заради цього будинку вони продали квартиру та перебралися сюди, у Вінницю, ближче до Тарасової рідні. Своє подвіря, свій город, тиша Соломія про це мріяла три роки. Два місяці тому нарешті ця мрія стала дійсністю.
У мене щось не склалося не вберегла сімю, Ліля тяжко видихнула, втупившись в тарілку. Три місяці минуло, а в мене досі все туманом. Вночі прокидаюся нікого поряд. Діти питають, де тато Я навіть не знаю, що їм відповідати.
Тетяна Миколаївна, котра сиділа на чолі столу, потягнулася до доньки, ніжно погладила її по руці.
Не переймайся, доню. Воно все ще налагодиться. Головне діти здорові. А твій колишній ще пошкодує, що вас покинув!
Чотирирічний племінник Івась у цей момент зіскочив зі стільця, побіг у вітальню. Хвиля шуму щось впало з полиці.
Івасю, обережніш! крикнула Ліля, не вставши з місця.
Оля, якій тільки виповнилося три рочки, занила на руках у матері, вимагала уваги. Ліля машинально качала її на колінах, не відриваючи погляду від столу:
Добре хоч ви тепер поруч. Мама після операції ледве ходить, допомоги ніхто.
Мене ледь на таксі довезли, підхопила Тетяна Миколаївна, масуючи коліно. Четвертий поверх, ліфта нема, тиск скаче. Ледве піднялася, думала вже не дійду. Які вже тут внучата, сама б собі ради дала.
Соломія встала, щоб подати гаряче. На підвіконні розсажена розсада помідорів тендітні зелені паростки в торфяних стаканчиках. Через місяць можна буде пересаджувати на город вперше свої томати!
Сподіваюся, ти не проти, якщо я іноді діток лишатиму? Ліля наздогнала її цим запитанням на кухні. Лише коли зовсім треба. Та й рідко. Мені ж треба і на роботу влаштуватися, і до лікарів, і з юристом розлучення завертати А дітей куди?
Соломія озирнулася. Ліля дивилася на брата такою знайомою беззахисністю, що Соломія знала з дитинства: двадцять сім років, а все ще вміє тиснути на потрібні струни.
Тарас кивнув співчутливо:
Звісно, Лілю, підтримаємо! Правда, Соломіє?
Усі дивилися на неї. Три пари очей чекають, вимагають правильної відповіді.
Так, допоможемо, сказала Соломія. Якщо буде зовсім біда.
Ліля засвітилася від щастя.
Ви мої рятівники. Я ж ненадовго, чесно, максимум на кілька годин.
Гості розїхалися ближче до одинадцятої вечора. Тарас викликав таксі для мами, допоміг їй спуститися з ґанку вона охала на кожній сходинці, тримаючись за перила. Ліля посадила сонних дітей у свою стареньку «Таврію», та махнула на прощання: «Дякую за вечір, найкращі!»
Соломія прибирала зі столу, мила тарілки. Тарас обійняв її ззаду, поцілував у тімя.
Бачиш, добре посиділи. Мама задоволена, Ліля повеселішала. Добре, що ми сюди переїхали.
Мабуть.
Ти чого? Змучилася?
Так, трохи.
Соломія не стала казати, що її таки напружило все це. «Іноді, коли зовсім припечено» слова крутилися в голові. Вона чудово знала: з такого починається «щодня, бо так зручніше».
Через тиждень Ліля подзвонила вранці.
Соломіє, виручай. Мені до лікаря терміново, а мамі ніяк з малими. Лише на три години, до обіду заберу!
Соломія глянула на ноутбук, на відкритий звіт, здача якого вже на носі.
Лілю, в мене горить звіт
Та вони зовсім слухняні! Включи мультики й усе. Дуже прошу, реально треба.
Через пів години діти вже були у неї. Обід минув, Лілі не було, потім тихо наступив вечір.
Тарас повернувся о шостій. Заглянув у вітальню, діти сиділи з мультиками.
А Ліля ще не забрала?
Ні. Казала до обіду, тепер пише, що затримується.
Та нічого, він знизав плечима, відкрив пляшку «Чернігівського». Врешті це ж не чужі діти. Посидять.
Соломія промовчала. За цей день Івась встиг пролити сік на килим, а памперси для Олі закінчились, у рюкзаку був один-єдиний.
Ліля приїхала о девятій вечора. Свіжа, усміхнена, від неї пахло кавою.
Вибачте, закрутилася. Дякую величезне, виручили!
Соломія доробляла звіт до третьої ночі, всі нерви струною, в голові ще стояв дитячий галас.
Через чотири дні знову. Співбесіда на роботу, дуже важлива. Ліля віддала дітей о девятій ранку, пообіцяла забрати о третій. Тарас того дня був вдома відсипався після нічної зміни. Встав опівдні, вийшов на кухню.
Вони ще тут?
Аякже.
Ну й нехай, він заварив собі чаю, увімкнув футбол. Не переймайся, я поруч.
Він був поруч і дивився матч у вітальні, поки Соломія розривалася між дітьми та ноутбуком. Івась двічі приходив: «Дядьку, пограй!» а Тарас лише кивав: «Пізніше, зараз матч».
Ліля приїхала о восьмій вечора.
До кінця третього тижня це стало систематичним три, а то й чотири рази на тиждень: лікарі, юристи, підруги «Кілька годин» розтягувалися до пізнього вечора.
Одного пізнього вечора, коли малі вже нарешті виїхали, Соломія сіла навпроти чоловіка.
Тарасе, так далі не можна.
Що не можна?
Три рази на тиждень! Я не встигаю працювати.
Він насупився:
Соломіє, їй зараз дуже важко. Чоловік кинув, сама з двома малими. Ми ж родина.
Я розумію. Але ти бачиш обіцяє забрати до обіду, а приїжджає вночі. Це не допомога, це
Це що?
Соломія хотіла сказати «нахабство» й «сіли на шию», але замовкла, глянувши в чоловікові очі.
Мама дзвонила, продовжив Тарас. Каже, Лілі час потрібен. Вона молода, життя розбите. Я брат, повинен підтримати.
А я?
Ти ж моя дружина, сказав так, ніби це все пояснює. Ми разом, одна сімя.
Соломія відвернулася до вікна. Знадвору темінь, росточки на підвіконні витягнулися, просилися на грядку. Їх мала пересаджувати у суботу.
Сваритись було марно.
В пятницю Тарас прийшов з роботи:
Ліля дзвонила, просить завтра з малими посидіти. Їй на дві співбесіди їхати, ще й машина зламалася хоче в сервіс віддати.
Соломія поклала ноутбук, подивилась чоловіку у вічі:
Тарасе, ми ж це вже обговорювали. Я не можу кожні вихідні.
Ну що ти робиш з себе чужу, зронив він, кинувши куртку на стілець. Це ж моя сестра. Тобі важко, чи що? Ти ж і так удома.
Я не просто вдома, я працюю! Це різні речі.
Ну працюватимеш собі, поки діти мультики дивляться. Гріх жалітися.
Соломія хотіла щось відповісти, та побачила чоловік втомлений, роздратований. Завтра субота: вона планувала висадити розсаду час уже.
Гаразд, сказала вона. Нехай привозить.
Вранці Ліля приїхала майже об одинадцятій. Соломія відчинила двері й остовпіла: сестра чоловіка в новій сукні, з макіяжем та зачіскою ніби на побачення, а не на співбесіду.
Спасибі, мої рідні! Ліля буквально втягнула Івася й Олю у коридор. До пятої заберу, ну максимум до шостої!
А рюкзак?
Ой, в машині! Зараз.
Повернулась, сунула напівпорожній рюкзак.
Там підгузки, одяг. Все, я побігла!
Двері грюкнули. Соломія стояла з двома малими, а Тарас у цей час був у гаражі.
Ближче до обіду Івась знудився мультиками й почав носитися по хаті. Оля вередувала їсти, пити, на руки. Соломія металася поміж кухнею та малими, поки щось готувала.
Тарас заглянув у хату о другій:
Як ви?
Може подивишся за ними? Я маю розсаду висадити, інакше все пропаде.
Зараз, тільки руки помию.
Вона вийшла на двір, дістала стаканчики, розклала інструменти, присіла над грядкою. За десять хвилин гуркіт, дитячий плач.
Соломія покинула лопатку, кинулася в дім.
У вітальні Тарас на дивані в телефоні, поруч Івась і розбитий глиняний горшок, розсипана розсада, поламані паростки помідорів. Ті самі, які Соломія два місяці вирощувала на підвіконні.
Що сталося?
Та виліз він на підвіконня, Тарас навіть не відірвався від екрану. Не встиг нічого.
Соломія дивилася на розсипану мрію. Два місяці праці і все пішло під ноги.
Тітонько Соломіє, ви сердитесь? переляканий Івась.
Ні, вона присіла, почала збирати уламки. Іди до дядька Тараса.
Тарас відклав телефон:
Та нічого страшного, насадиш ще.
Соломія змовчала. Горло перехопило. Це була не просто розсада. Це була її мрія, яку вкотре відклали задля чужих дітей.
Ліля не приїхала ані о пятій, ані о шостій. У сьомій ще повідомлення: «Ще трохи затримаюсь». У восьмій тиша. Соломія сама зателефонувала: абонент поза мережею.
О восьмій за вікном загуркотів потужний мотор. Соломія визирнула до хвіртки підїхав чорний джип, блискучий, явно не з сервісу.
Двері відчинились вийшла Ліля, весела, розчервоніла, трохи похитується на підборах. За кермом якийсь чоловік у шкірянці.
Дякую, Лешо! Ліля помахала йому рукою. Зідзвонимось!
Машина поїхала. Ліля побачила Соломію.
О, привіт! Вибач, затрималась. Зустріла знайомого після співбесіди, він і підвіз.
Від неї пахло вином і якимсь солодким напоєм жодного собеседування не було. Ліля просто лишила дітей і поїхала гуляти.
Як минула співбесіда? спокійно спитала Соломія.
Та нормально. Обіцяли зателефонувати.
А автомобіль?
Ліля на мить розгубилась.
На наступний тиждень записали черга велика.
Бреше, і навіть не червоніє.
До речі, Ліля відклала телефон у середу зможеш посидіти? Мені на іншу співбесіду треба.
Ні.
Слово пролунало твердим, коротким. Ліля розгублено підняла брови.
Що ні?!
В прямому сенсі. Я в середу не зможу.
Але чому? Ти ж і так вдома
Я працюю вдома. І в мене свої справи.
Ліля насупилась, дрібно затремтіла губами, очі наче ось-ось наповняться слізьми.
Соломіє, ти ж розумієш, як мені важко. Одна з двома малими. Думала, що рідні підтримаєте Ви для мене найрідніше!
Підтримую. Вже три тижні підтримую. Але я не няня і не дитячий садок.
Боже, та що з тобою? Ліля вже кидалася на емоції. Просто посидіти з дітьми, вони ж не чужі тобі!
Вони не мої, Соломія сама здивувалась, наскільки спокійно це прозвучало. Це твої діти, Лілю. І твоя відповідальність.
У дверях зявився Тарас, почув закінчення розмови, обличчя напружене.
Що тут діється?
Ліля одразу до брата голос ледь не ламається.
Братик, твоя дружина не хоче мені допомагати. Я всього на один день прошу
Ліля скрушно зітхнула, притисла руку до грудей.
Ви ж знаєте, яка в мене ситуація. Думала, хоч рідня підтримає. А виходить
Не закінчила, махнула рукою, пішла до автівки. На порозі озирнулася:
Добрішою треба бути, Соломіє. Добрішою
Сіла на ґанку, не глянула навіть. Потім схопила сонних дітей, поїхала, не попрощавшись.
Соломія стояла на ґанку, всередині зринає дивне чи то провина, чи то сором. Може, й справді вона занадто різко?
Тарас дивився услід машині, потім обернувся до дружини.
Нащо ти так?
Як так?
Вона ж нормально просила. А ти
І він замовк, пішов у дім.
Тиждень було тихо. Потім Тарас прийшов і одразу з порога:
Ліля дзвонила. Знову співбесіда, важлива. Ну дозволь їй, не будь такою впертою.
Тарасе, ми ж уже
Один-єдиний раз, обіцяю. Якщо знову затягне я сам розберуся.
Соломія подивилася на чоловіка. Він втомлений і розгублений, між сестрою й дружиною мов між двома стінами.
Гаразд. В останнє.
Наступного ранку Ліля влетіла у двір, дітей цілує на ходу.
Дякую-спасибі, спішу, мене вже чекають!
Двері грюкнули. Соломія залишилася з Івасем та Олею.
Під обід звично відкрила телефон перевірити пошту. В стрічці промайнуло знайоме обличчя: Ліля, нове фото.
Соломія натисла. Фотографія Ліля за столиком у кавярні, довкола компанія, хтось із чоловіків обіймає її за плечі. Підпис: «Зустрілася з однокласниками! Нарешті відчула себе живою».
Викладено двадцять хвилин тому.
Соломія дивилася на екран і картина склалася. Ніяких співбесід, сервісів, лікарів. Ліля просто лишає дітей і живе в своє задоволення. Може, той, хто пішов не такий вже й поганий.
Вона подзвонила Тарасу.
Приїжджай і сиди з племінниками сам.
Ти що? Я ж на роботі.
То хай твоя мама забирає. Я більше не збираюся.
Соломіє, що сталося?
Зайди в соцмережу своєї сестри. Глянь, де вона зараз. Потім поговоримо.
Пауза. Видих.
Добре. Я раніше відпрошусь.
Тарас приїхав за дві години. Зайшов у хату, глянув на дітей, на дружину.
Бачив фото, тихо мовив він.
І що скажеш?
Не знаю. Може, й справді однокласники
Тарасе, вона кожен раз повертається напідпитку. Минулого разу взагалі її підвозив якийсь мужик на джипі. Ти сліпий?
Це ж мої племінники! Вони не винні.
А я винна? в Соломії знову спалахнула злість. Це не мої діти, Тарасе. Я не зобовязана їх няньчити. Якщо хочеш допомагати сестрі допомагай. Але не за мій рахунок.
Ти несправедлива!
Твоя сестра сама все зруйнувала. Тепер скидує на нас своїх дітей і йде гуляти.
Це вже занадто!
Я кажу правду. Кожного разу вона брехала, куди їде. Мені цього досить. А тобі?
Тарас мовчав, лише потер обличчя руками.
Гаразд, нарешті сказав він. Я зрозумів.
Ліля приїхала пізно ввечері. Діти спали на дивані, укриті пледом. Вона тихо пояснювала про «пробки», про «розряджений телефон», та Тарас її перебив.
Лілю, більше так не буде.
Що не буде? вона моргнула.
Кидати на нас дітей і пропадати цілий день. Ми не ваша няня.
Погляд Лілі ковзнув до Соломії і там промайнуло розуміння.
Це вона тебе підмовила?
Ні. Це моє рішення.
Ліля зневажливо пирхнула, взяла сонного Івася.
Все з вами ясно. Родичі
Вона пішла, навіть не подякувавши. Двері вдарили аж шибки затремтіли.
Вранці вони мовчки пили чай на кухні. Пролунав дзвінок на екрані «Мама».
Тарас підняв трубку.
Так, мамо.
Соломія чула тільки уривки докірливий, різкий голос свекрухи крізь динамік.
Це що таке? Сестрі допомогти не можете? Я ж сама не можу ще, ти знаєш
Мам, ми теж не можемо. У нас своє життя.
Ага! Дім купили совість загубили! Все ясно з вами.
Гудки. Тарас поклав телефон.
Образилася.
Бачу.
Вони замовкли. За вікном весняне сонце, на підвіконні порожній горщик з-під розсади. Соломія дивилася на нього: місяць тому вони переїхали сюди за тишею, за спокоєм, своїм життям. А отримали чужі проблеми і рідних, для яких вони вічні боржники.
Тарас накрив її руку долонею.
Пробач, тихо сказав він. Я мав раніше це припинити.
Соломія не відповіла тільки міцніше стисла його пальці. Це була не перемога. Свекруха ображена, Ліля в люті, попереду довгі місяці війни холодом. Але вперше за ці тижні вона відчула не втому, а щось схоже на полегшення: вона сказала «ні». І чоловік її почув.
Все інше згодом.
