“Це не наша дитина!” — вимовила Олена. Та життя розпорядилася інакше.
Олена стояла біля плити, сердито помішуючи макарони в каструлі. Очі її блискали гнівом, а голос тремтів від прихованого обурення.
— Сашку, так більше не може бути! — випалила вона. — Адже це ж не наша дитина! Сам подумай, що за безглуздя?!
Олександр важко сів на табурет і безнадійно зітхнув:
— Я все розумію, Оленко… Але що ми можемо зробити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мама…
— А твоя мама, вибач мені, і є головною винуваткою цього всього! — різко перебила Олена. — Через неї ми опинилися в такій ситуації!
Олександр лише похитав головою. Він уже не знав, що робити. Все почалося з того, що його сестра Марія розлучилася зі своїм блудним чоловіком. Ганна Іванівна, їхня мати, перша наполягла на розлученні: мовляв, такий зять — це ганьба. Марія, будучи вагітною, залишилася сама, народила хлопчика — Дениса. Її чоловік не з’явився ні в пологовому, ні пізніше.
Спочатку Марія справлялася, а потім раптом «втомилася». Казала, що хоче влаштувати особисте життя. Почала часто зустрічатися з чоловіками, а маленький Денис став заважати. Тоді Ганна Іванівна «припаркувала» онука у Сашка та Олени — «лише на два тижні», мовляв, це ж племінник! А в них самих дітей поки нема, то й не завадить.
Але два тижні перетворилися на три місяці. Олена була в шоці. Вона працювала вдома, на фрілансі, і з дитиною залишалася сама. А Марія навідувалася все рідше, на бігу, цілувала сина в маківку і тікала. У неї з’явився новий залицяльник, діловий, солидний, з іншого міста. Він навіть разу не піднявся до квартири — йому було не до чужих дітей.
Олена спочатку стримувалася. Денис, хоч і не її син, був добрим, ласкавим. Він ждав маму біля вікна, але вона так і не приходила.
Одного вечора, виснажена Оленка сіла на кухні і прошепотіла:
— Сашку, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати і не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що?! — приголомшено спитав чоловік.
— Так, Сашку. Ми ж цього чекали… А тепер я не витримаю. У нас буде своя дитина. Я більше не можу тягнути це сама.
Через два тижні, коли тест показав одну смужку, Олена плакала. Усе марно. А Олександр тим часом відвіз Дениса назад до матері, яка якраз вийшла на пенсію. Ганна Іванівна запевняла, що впорається.
Але Денис був уже у такому віці, коли почав розуміти, що його ніхто не чекає. Ганна Іванівна не справлялася, хлопчик почав битися в школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до Олени з благами:
— Оленко, ну він же тебе любить… Тільки з тобою йому спокійно. Будь ласка, хай побуде з вами хоча б трохи…
— А Марія?
— Марія? Вона мати лише на папері. Сказала мені, що шкодує, що народила Дениса. Її новому чоловікові він не потрібен, вони й самі на межі розлучення…
Олена, стиснувши зуби, погодилася. І Денис повернувся. Він знову почав усміхатися, став краще вчитися. Вони з Оленою балакали по дорозі до школи, жартували, у них з’явилися свої секрети. І одного разу він обійняв її й прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я люблю тебе. І хочу завжди жити тільки з вами, з тобою та з дядьком Сашком.
Олена розридалася. Вона зрозуміла, як сильно любить цього хлопчика. Ніби він і був її сином від самого початку.
Минали роки. Марія розлучилася. Денис залишився у Сашка і Олени назавжди. Вони оформили опіку, а згодом і усиновлення.
І одного разу, коли Олена стояла біля вікна, Денис підбіг і притулився до її живота:
— Мамо, обіцяй, що в мене буде братик! Я його захищатиму!
І Олена, затамувавши подих, посміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.
