Це не твій дім Альона з болем оглядала стару хатину, в якій виросла з дитинства. У свої вісімнадцять вона вже гірко розчарувалася у житті. Чому доля така немилосердна до неї? Бабуся померла, до університету вступити не вийшло — інша дівчина на іспитах, що сиділа поруч, все списала з неї й ще й нашепотіла щось екзаменатору, а той обвинуватив Альону у шахрайстві та видалив із залу. Довести свою невинність було марно. З’ясувалося, що та дівчина — донька місцевого багатія. Як тут сперечатися? Після низки невдач з’явилася мати з двома рідними братами та новим чоловіком. Де ж вона була всі ці роки? Альону виховувала бабуся, мати ж залишила її ще зовсім малою й не залишила по собі жодних теплих спогадів. Поки батько працював, мати гуляла, а після смерті чоловіка швидко зібрала речі, лишила доньку на порозі бабусиної домівки, продала батькову квартиру й подалася у світи. Бабуся Рая лише зітхала від безсилля переконати її зупинитись. Мати навідувалась зрідка — востаннє, коли Альоні було дванадцять, привезла семирічного Святослава і вимагала переписати хату на себе. — Ні, Тамаро! Нічого ти не отримаєш! — твердо відповідала тоді мама. — Помреш — усе одно моє буде! — цинічно заперечувала Тамара й, насупившись, поїхала разом зі Святославом, гупнувши дверима. — Чому ви з нею завжди сваритесь? — питала тоді Альона бабусю. — Бо твоя мати — егоїстка! — гірко зітхала Раїса Петрівна. Бабуся пішла раптово. Лежачи у реанімації, Альоні не дозволяли її відвідувати. Від страху та розпачу вона зателефонувала матері — та не спішила повертатися, але приїхала на похорон. Через три дні після похорону показала дочці заповіт: — Цей дім тепер належить мені й моїм синам! Незабаром приїде Олег. Знаю, що ти з ним не ладнаєш. Поживи поки що у тітки Галі, добре? Альона, приголомшена втратою й несправедливістю, підкорилася. Тетя Галя — сестра батька, була гулящою, в домі постійно з’являлись сторонні люди, деякі й до Альони проявляли зайву цікавість. Дівчина не могла цього терпіти й поділилася всім з хлопцем Павлом. Той запропонував їй переїхати до сімейної однокімнатної квартири: — Не дозволю, щоб якісь дядьки до тебе лізли! Будемо жити разом. Офіційно: ти станеш моєю дружиною й ми разом житимемо у квартирі! Альона ледь не розплакалася від радості та погодилась. Тітка потішилась, а мати ледь не задихнулася від злості: — Заміж зібралася? Подивись, яка хитра! До університету не вступила, то вирішила іншим шляхом влаштуватися! Грошей не отримаєш — дім мій! Нічого ти не діждешся! Павел підтримав Альону. Його батьки прийняли її з добром. Андрій Семенович насторожився: — Чому ж твоя мати так тримається за цей дім? Є ж заповіт, але бабуся раніше відмовлялася його віддавати. Запропонував разом звернутися до нотаріуса. Офіційно оформити спадщину Альона не поспішала, але після візиту дізналася: на неї оформлена дарча — бабуся за життя відписала їй дім! — Заповіт, який показувала ваша мати, був анульований сім років тому, — пояснив нотаріус, — тепер дім — ваша власність. Тамара з донькою та її нареченим вирішила посваритись. Олег пригрозив, що “ноги переламає”. Андрій Семенович попередив про відповідальність, приїхала поліція — і всіх, хто самовільно захопив дім, виселили. Тамара намагалась повернути хоча б частину спадку, але отримала тільки частину коштів з рахунку, про який Альона й гадки не мала. Дім же лишився законній власниці. Альона й Павло одружились. Наступного літа дівчина вступила до омріяного університету, а згодом народила первістка. Вона була щаслива, що поруч опинилися люди, які справді її люблять і цінують. Авторка: Одетта — — Загадка Старенька, але добра хата на околиці була чиста та доглянута. Мало простояла пусткою. “І на тому дякувати!” — подумала Марія. — Чоловіка нині у мене нема й, певно, вже не буде. Я не з тих козачок, хто підкувати може й коня, й хату збудувати самотужки!” Вийшла на ганок, відкрила важкий замок ключами із сумки. *** Чому Марії залишила цей дім баба Люба — загадка. Старенька майже незнайома, хоч і рідня. Певно, хто зна, чим клопочуться думки в таких уже поважних бабусь. Марія була їй чи то правнучкою, чи то троюрідною небогою — так у нас і кажуть. У дитинстві Марія бувала в баби Люби. Та жила сама, допомоги не просила, родичів не навантажувала. І раптом — не стало її. Повідомили Марію телефоном, що у селі Загадка померла бабуся, вона й одразу не згадала об бабі Любі. Але те, що їй заповіли будинок і дванадцять соток землі, — стало несподіванкою. — Оце подарунок до майбутньої пенсії! — пожартував тоді чоловік, Михайло. — Та до пенсії ще топати й топати! — відмахнулась Марія. — Мені лише п’ятдесят чотири, а доживу до шістдесяти — ще невідомо: її ж знов можуть відтермінувати. Тож це — просто подарунок. Хоча й не розумію, чим заслужила. — А може, продамо? — потирав руки Михайло. *** І добре, що не продали. Через пару місяців після “спадку” в Марії стався ще один “сюрприз” — вже менш приємний. З’ясувалося, що її Михайло їй зраджує. Такий уже вік…

Це не твій дім

Оксана з болем оглядає хату, де пройшло її дитинство. Їй вісімнадцять, а вона вже втратила надію на справедливість. Чому життя таке немилосердне до неї? Бабуся померла, в університет вступити не вдалося через ту дівчину, що сиділа поруч під час іспиту. Вона все списала в Оксани, а потім, перша здавши аркуш, щось прошепотіла на вухо екзаменаторці. Та насупилася, підійшла до Оксани, переглянула її відповіді, і звинуватила у списуванні. Довести непричетність не вдалося. Згодом виявилось: та дівчина дочка депутата селищної ради. Як тут сперечатися?

І от тепер, після стількох негараздів, у її житті зненацька знову зявляється мама з двома рідними братами та новим чоловіком. Де вони пропадали всі ці роки? Оксану виростила бабуся, а мати була біля неї лише до чотирьох років. І навіть того часу вона не памятає з теплотою. Мама, доки тато був на роботі, лишала Оксану саму і йшла гуляти. Навіть у шлюбі не припиняла шукати кращого чоловіка, і не приховувала цього ні тоді, ні після того, як раптово не стало Оксаниного тата.

Залишившись вдовою, Тамара довго не сумувала. Позбирала речі, чотирирічну доньку залишила на порозі бабусиного дому, а квартиру, яка дісталась від покійного чоловіка, швидко продала і зникла. Марно бабуся Марія вмовляла її схаменутися.

Тамара приїжджала зрідка, і Оксана їй була байдужа. Одного разу, коли Оксані було дванадцять, вона на кілька днів завітала, привезла тоді семирічного Святослава й настирливо вимагала, щоб мама переписала хату на неї.

Ні, Тамаро! Нічого ти не отримаєш! рішуче відмовилася мама.

Все одно, як помреш все моє буде! різко відповіла Тамара, кинула сердитий погляд на дочку, що підслуховувала з кімнати, забрала Святослава й грюкнула дверима.

Чому кожного разу, коли вона приїжджає, ви сваритеся? тихо спитала Оксана у бабусі.

Бо твоя мама егоїстка! От погано я її виховала! сердито сказала Марія Іванівна.

Бабуся захворіла раптово. Вона ніколи не скаржилася на самопочуття. Але повернувшись зі школи, Оксана одного дня застала завжди непосидючу бабусю блідою, сидячою на балконі.

Бабусю, що сталося?

Щось мені недобре Визви швидку, Оксанко

Далі лікарня, крапельниці, реанімація. Останні дні Оксана навіть не мала змоги її відвідати. З розпачу вона подзвонила мамі, та їхати не хотіла, поки Оксана не сказала, що бабуся у реанімації. Тоді нарешті вона приїхала. Але тільки на похорон. Через три дні після похорону вона сунула дочці під ніс заповіт:

Тепер цей дім належить мені й моїм синам! Незабаром приїде Олег. Я знаю, що ви з ним не ладнаєте. Живи поки у тітки Галини, добре?

У голосі матері не було й сліду скорботи. Здавалося, вона навіть раділа смерті Марії Іванівни, бо відтепер вважала себе спадкоємицею.

Зламаній горем Оксані не було до боротьби. До того ж заповіт був складений чітко, за всіма правилами. Тож певний час вона переселилася до тітки Галини, сестри батька. Але та була легковажною жінкою: в будинку завжди гомоніли гості, був запах алкоголю і було неспокійно. Деякі гості почали звертати на Оксану непристойну увагу, чого вона жахнулася.

Розповівши про все хлопцю Тарасу, Оксана отримала неочікувану, приємну відповідь:

Ну ще бракувало, щоб до тебе приставав якийсь дід! сказав він і додав впевнено, не зважаючи на свої девятнадцять років: Я поговорю з татом у нас є однокімнатна квартира на околиці Львова. Він обіцяв дозволити жити окремо, якщо я вступлю в університет. Я виконав умову, тепер його черга.

Але до чого тут я?.. розгублено перепитала Оксана.

Хіба не зрозуміло? Ми житимемо удвох!

А батьки на це погодяться?

У них вибору нема! Вважай сьогодні я офіційно роблю тобі пропозицію: ти згодна стати моєю дружиною?

Оксана ледь не вдавилася слізьми щастя:

Так, звісно!

Дізнавшись про заручини, тітка зраділа, а мати мало зубами не заскрипіла:

Значить, заміж надумала? Далеко підеш, якщо і в університет не вступила іншими шляхами вирішила облаштуватись! Я тобі грошей не дам, і хата моя! Нічого не отримуєш!

Ці слова боляче вразили Оксану. Тарас забрав заплакану наречену додому, де його батьки обіймали її й зігрівали чаєм.

Андрій Семенович, батько Тараса, з розумінням вислухав усе, що сталось із Оксаною за останні місяці.

Бідна моя дівчинко, як гірко це чути! обурювалась мати Тараса, почувши про Тамару.

А мене цікавить інше, задумливо сказав Андрій Семенович. Чому вона так переживає через хату, якщо є заповіт, і постійно цим докоряє Оксані?

Не знаю Вона завжди з бабусею сварилася через ту хату. То казала продати її й віддати гроші, то вимагала переписати на себе. Бабуся не погоджувалася казала, що тоді ми залишимось на вулиці.

Все це дивно! Скажи, ти ходила до нотаріуса після смерті бабусі?

Ні, навіщо? Я ж тільки внучка. У мами ж заповіт був я бачила.

Це не все так просто, запевнив Андрій Семенович. Після вихідних підемо разом у нотаріальну контору. А зараз відпочивай.

Оксана ще зустрілася з матірю. Тая принесла якісь папери і почала схиляти підписати їх, але втрутився Тарас:

Вона нічого підписувати не буде!

Ти взагалі хто? Вона доросла, сама вирішить! різко відповіла Тамара.

Я її майбутній чоловік і вважаю, що це може їй нашкодити. Поки нічого не підписуємо!

Тамара вибухнула образами, але була змушена піти ні з чим. Це лише зміцнило підозри Андрія Семеновича.

Через декілька днів вони разом із Оксаною вирушили до нотаріуса:

Слухай уважно, а коли будеш щось підписувати перевіряй до кожного рядка! застеріг він.

Нотаріус виявився сумлінним. Оформив заяву Оксани, і вже за добу повідомили, що на неї відкрито спадкову справу. Виявилось, що у Марії Іванівни був ще й рахунок у банку, на якому вона відкладала гроші спеціально на оплату навчання онуки Оксана про це й не здогадувалась.

А що з хатою? запитав Андрій Семенович.

На нерухомість кілька років тому ваша бабуся оформила дарчу на Оксану. Інших документів нема.

Як це? здивувалася Оксана.

Ваша бабуся кілька років тому склала дарчу. Вам вже є вісімнадцять, тому житлом маєте право розпоряджатися самі.

А заповіт?

Він був написаний сім років тому, але анульований. Ймовірно, ваша мама про це не знає. Хата ваша.

Усе підтвердилося.

І що тепер? розгублено запитала Оксана.

Повідом маму і нехай виселяється.

Вона ж не виїде добровільно, речі мої вже пакує виставити!

Для цього є поліція.

Почувши цю новину, Тамара зірвалася:

Ах ти, зрадниця! Мати з дому хочеш вигнати? Ох, щоб ноги твоєї тут не було! Що, жених порадив? Я маю документи! Саме я спадкоємиця!

І я! Зараз влаштую тут такой бедлам, щоб і не снилося! підключився Олег. Проте Оксана з Андрієм Семеновичем залишилися стояти.

За погрози ви можете нести відповідальність, твердо сказав Андрій Семенович.

Ти хто такий, щоб тут повчати?! Забирайтесь геть! Хата продається! Сьогодні має приїхати покупець!

Та замість покупця приїхала поліція. Розібралися, змусили порушників виселитися і попередили про кримінальну відповідальність за самоуправство. Тамара із чоловіком та синами лютували, проте протидіяти поліцейським не могли. Оксана нарешті повернулася додому, а Тарас переїхав до неї, бо боявся, що вітчим її скривдить.

Як виявилося, небезпідставно: ще довго Тамара та Олег не давали Оксані спокою. Дізнавшись про рахунок у банку, Тамара звернулася до нотаріуса частину грошей таки отримала. Проте хату отримати не вдалося, хоч як не намагалась. Мати остаточно відстала лише проконсультувавшись у юристів. Потім забрала речі і поїхала геть. Оксана більше не підтримує з нею стосунків.

З Тарасом вони одружились. Наступного літа Оксана вступила в омріяний університет, а вже на третьому курсі стала мамою. Оксана все життя була вдячною чоловікові й його родині, що підтримали її тоді, коли було найважче, і зрештою прожила щасливе життя.

Авторка: Одетта

—

—

Загадка

Хата стояла стара, але доглянута. Недовго вона простояла порожньою не встигла ще почати занепадати. «От і добре, думає Марічка. Чоловіка у мене зараз немає, та й мабуть, вже й не буде. Я не з тих сильних українських жінок, які все можуть самі: і цвяхи забити, і коня спинити, і хату врятувати з вогню!»

Вона піднялася на ганок, витягла з торби ключі й відчинила важкий замок.

***

Цю хату Марічці залишила у спадок баба Олена. Далека родичка, мало знайома. Дивно, але хто знає, як у роботящих старих людей улаштовані думки. Бабі Олені було, за прикидками Марічки, десь під сто років. Хто вона їй чи то троюрідна бабуся, чи сестра діда не розбереш. Коротше, для Марічки вона була тою, до кого ходили поради питати й пироги куштувати.

У юності Марічка бувала в баби Олени. Старенька й тоді вже поважного віку була, але жити любила на самоті. Родичів не турбувала ніколи, допомоги не просила. І от зовсім нещодавно пішла у засвіти.

Коли Марічці подзвонили з села Загадка, що там померла бабця, вона навіть не зразу згадала про бабу Олену. А вже те, що та перепише хату і десять соток землі саме їй, здалося неймовірним.

Ось тобі подарунок до пенсії, жартував тоді чоловік Марічки, Микола.

Та до пенсії мені ще добрих десять років, сміялась вона. Мені ж тільки пятдесят чотири! А поки стану пенсіонеркою, хто знає, може той вік ще піднімуть. Просто подарунок, і годі. Хоч не збагну за що? Я ж і не знала, що баба Олена досі жила. Думала, вона ще років з десять тому відійшла до пращурів. Ну та нехай як дає життя, треба брати.

Або продавати, потер долоні Микола.

***

Добре, що не продали. Через кілька місяців після того, як Марічка стала справжньою власницею хати і землі, доля підготувала ще один подарунок, куди менш приємний, ніж спадщина. Виявилося, що її дорогий Микола почав зраджувати їй. Сивина, кажуть, у бороду, а біс у реброВід болю у грудях Марічка кілька тижнів не спала. Дивилася у стелю, думала: як же так Усе життя разом, двоє дітей виросли й раптом він, її Микола, пішов за молодою. Відправив СМС і навіть не захотів поговорити.

Друзі радили знайти нову роботу, записатися на йогу, подорожувати, шукати «себе». Але Марічці ні до чого з того не було діла. Вона тихо зібрала валізу, залишила ключі від квартири дітям і поїхала в Загадку просто подихати тим вільним повітрям села, де мало хто про неї знає.

Перші тижні минули тихо: помалювала веранду в блакитний колір, прополола клумбу, витерла пил із старої буфетної шафи. Щовечора затоплювала грубку, закутувалася у картату бабину ковдру і слухала справжню тишу. Їй уперше в житті не треба було догоджати, поспішати, приймати чужі настрої хата приймала її мовчки і без осуду.

Одного разу до воріт обережно постукала сусідка Ліда:

Марічко, ти, мабуть, перелякана! Тут у нас не так давно лисиця курей душила, як дивись не ходи вечорами сама, порадила вона.

І саме Ліда потім покликала Марічку допомогти на святкуванні сільського дня народження. Там серед чужих людей уперше захотілося сміятися. Принесла пироги з бабиної книги рецептів, а ще раптом пізнала справжній смак малини та теплого молока просто з-під домашньої корови.

За півроку Марічка почала прокидатися з думкою: «Як добре тут бути, як просто дихати.» У її житті зявилися або люди прості, щирі, зі своїми історіями, в яких було більше світла, ніж у сірих міських днів. Діти приїздили вряди-годи, привозили онуків, саджали разом на городі гарбузи.

Одного ранку вона стояла біля хвіртки з чашкою кави: сонце заливало город, десь у віддаленні били в сковорідки готували сусіди сніданок. Марічка відчула: їй не боляче. Біль минув. Вона дихала і це було нове, особливе щастя.

«Хай там що казав мені Микола, хай як воно склалося в житті Ця хата загадка, це село несподіваний подарунок. Тут мій новий дім. Може, баба Олена залишила цю хату мені, бо відчувала: мені ще знадобиться місце, де я знову навчусь бути собою, зможу почати життя спочатку.»

І коли весняна гроза струсила повітря, а до стежки підтюпцем наблизився сусід Гриць із відром картоплі Марічка всміхнулася назустріч, знаючи: попереду ще безліч хороших днів. І кожен з них вона вибиратиме сама.

Бо тепер ця хата її дім. І цей дім її загадка, її шанс і її відповідь долі.