Це ж не твоя дочка, ти що зовсім сліпий?
Я зустрічався зі своєю майбутньою дружиною трохи менше року. Коли вперше познайомив її зі своєю мамою, і подумати не міг, що її ставлення до моєї коханої та, потім, до нашої доньки, яка зявилася після весілля, буде настільки підозрілим та непривітним. Проблема була в тому, що наша доня народилася білявкою із синіми, як небо над Дніпром, очима, а я з братом темноволосі, зі смуглою шкірою.
Коли я був у пологовому будинку, моя мама подзвонила, щоб привітати й одразу захотіла побачити онуку. Ми домовились про зустріч. У неї обличчя було напружене, і вже у коридорі вона зненацька запитала:
Що, підмінили дитину?
Люди поруч отетеріли, а мама глянула мені просто в очі й чекала на відповідь. Я, трохи зніяковівши, пробурмотів, що такого бути не могло: я ж увесь час був поряд.
Другий її коментар читався на обличчі, але тоді вона промовчала. Вдома ж, коли ми з дружиною милувалися донечкою, мама не витримала:
Це не твоя дочка, ти що, зовсім сліпий?
Я втратив дар мови, а вона далі своєї:
Вона зовсім не схожа ні на тебе, ні на свою маму! Подумай, чому так вийшло? Це точно чиясь інша дитина!
Тоді я став на захист дружини й просто попросив маму піти. Ми так чекали на цей день, вагітність була нелегкою. Я був шокований, адже донька народилася здоровою, а лікар навіть жартував:
Ну й голос у вас дівчинка, справжня майбутня артистка!
Я посміхався, коли дружина ніжно тримала малечу біля себе, і вже тоді мріяв про родинні свята, спільні вечори. Але щастя було затьмарене
Після тої сцени вдома мама не вгамувалася. Телефонувала чи не щодня, під час рідкісних візитів до нашої оселі не могла втриматися від підколок і натяків.
Вона ніколи не брала онуку на руки, невтомно вимагала залишитися зо мною наодинці, просила тест на батьківство. Все це я чув з іншої кімнати. Я весь час намагався пояснити їй, що кохаю свою дружину й довіряю їй безумовно, та мама лише сміялась:
Якщо такий певний зроби аналізи!
Якось під час чергової нотації я вже не витримав, зайшов до кухні та втрутився:
Скільки можна слухати ці дурниці! Хочеш давай зробимо тест, замовимо гарну рамочку і повісимо над ліжком, аби кожного дня медитувати на той папірець.
Мама аж очі примружила від злості, та я був достатньо саркастичний, щоб вона зрозуміла, як я сприймаю ситуацію.
І ми зробили тест. Я навіть не хотів дивитися результат, все й так було очевидно, а мама, прочитавши висновок, просто віддала його мені. Я вже не міг втриматися:
Ну що, замовляти рамку світлу чи темну, мамо?
Вона вибухнула:
Ви з мене насміхаєтеся! Знайомий, певно, робив аналізи! Он у мого молодшого сина дитина схожа на нього, а тут узагалі не зрозуміло, чия!
Коротше кажучи, цей горезвісний тест нічого не дав і наш невидимий фронт тривав далі. Промайнули пять років сварок та невдоволення. Незабаром знову чекали поповнення в родині, а дружина брата також готувалася стати мамою. З ними ми, до слова, підтримували чудові стосунки, вони жартома лише закочували очі, коли мама влаштовувала черговий допит.
У них народилася донька. Ми всі прийшли провідати малу та її маму, і коли я підняв крайкову ковдри і побачив немовля, голосно розсміявся копія нашої донечки, як дві краплі води! Усі миттю зрозуміли мою реакцію, і я, всміхаючись, оголосив:
Може, це взагалі моя дитина?
Усі засміялися, підтримали мій гумор, а мама лише почервоніла й мовчала. Оце був переломний момент: сварки припинилися, а коли вперше побачив, як мама з донечкою грається в ляльки, я зрозумів крига скресла.
Тепер наша Марічка старша, улюблена внучка, наша квіточка, моя ягідка і все в такому дусі. Дружина отримує подарунки, мама балує і обіймає, намагаючись компенсувати всі ті роки, коли мала бачила в ній суперницю. Образ не залишилося, хоча душа згадує ті часи з певною гіркотою. Сподіваюся, минуле все ж зникне, а головний урок для мене: довіряти своїм найріднішим і вартувати сімейне тепло понад усе.
