Українська адаптація:
Це не твоя дитина!
Ярина та Богдан вийшли з пологового будинку, сяючи від щастя. Богдан тримав у руках крихітний рожевий конверт — його новонароджений син, довгоочікуваний, коханий, тихесенько сопів, загорнутий у пледик. Родичі, друзі, повитуха — усі вигукували вітання, дарували квіти. Усе було так, як мріяла Ярина.
— Дякую тобі, любов моя, — прошепотів Богдан, — за сина.
Та Ярина раптом зблідла.
— Дивись, твоя мати йде…
До них швидко наближалася Марія Іванівна — мати Богдана. Сувора, струнка, непохитна. Відпросилася з роботи? Навряд просто так.
— Богдане! Не зробиш цього! — різко кинула вона замість привітання.
— Що? — остовпів він.
— Не забирай цю дитину. Це не твій син!
Настала мертва тиша. Ярина здавилася, ніби від ляпаса.
— Мамо, ти взагалі розумієш, що кажеш? — Богдан дивився на неї, ніби побачив уперше.
Все почалося три місяці тому, коли Богдан вперше зізнав: він закоханий. У жінку старшу за себе, з дитиною. Та ще й вагітну від іншого чоловіка.
Марія була у жаху. Вона намагалася не втручатися, не лізти. Сподівалася, що «перебіситься». Але потім Богдан заявив: він збирається на ній одружитися. Більше того — хоче усиновити її старшого сина та дитину, яку вона зараз народжує.
— Ти з розуму з’їхав? — не втрималася тоді Марія.
— Мамо, це моє рішення. Я кохаю її. І кохаю цих дітей. Я буду для них батьком.
— Але ж ти молодий! Ти можеш створити сім’ю з жінкою без минулого! Народити своїх дітей!
— Вони і будуть моїми, — твердо відповів Богдан.
Вона спробувала поговорити з Яриною. Запросила до кав’ярні. Спокійно, без криків.
— Зрозумій, ти мати, я теж мати. Я не проти тебе як жінки. Але подумай — це справедливо? Ти народиш від одного, а виховуватиме мій син?
Ярина лише усміхнулася.
— Ви хочете, щоб я зникла? Даремно стараєтеся. Я кохаю Богдана. А він — мене. Ми разом. Хочете ви того чи ні.
З того дня Ярина перестала вітатися. Богдан — уникав розмов. Телефони мовчали.
Марія страждала. Плакала вночі. Говорила з колишнім чоловіком — він відмахнувся. Навіть її сестра, якій вона поскаржилася, сказала: «Головне, щоб він був щасливий».
Та Марія знала: він не розуміє, куди лізе. Він сліпий. І лише вона, мати, знаючи характер сина, бачить, як ним маніпулюють.
Через племінника вона дізналася дату виписки. І вирішила — буде там. Спробує востаннє зупинити сина. Повернути.
— Сину, благаю тебе… — тремтливим голосом сказала вона просто перед усіма гостями. — Ця дитина тобі не рідна. Не роби цієї помилки. Поки не пізно.
Ярина притиснула дитину до грудей, ніби від ворога.
— Мамо, іди геть, — сказав Богдан тихо, але дуже різко. — Це мій син. І я забираю його додому. І жодні твої слова цього не змінять.
— Ярино, — звернувся Марія до неї, — ти доросла жінка, у тебе двоє дітей. Невже тобі не зрозуміло, як мені боляче? Як мені дивитися, як мого сина перетворюють на зручного спонсора?
— Годі вам, — різко відповіла Ярина. — Я народила від чоловіка, який мене кинув. Богдан захотів бути поруч — це його вибір. І ви не маєте права втручатися.
— Я маю право бути матір’ю! — викрикнула Марія. — А ти… ти просто скористалася його добротою!
— А ви просто зла жінка, яку ніхто не слухає. Мабуть, не дарма від вас пішов чоловік.
Ці слова були, як плювок.
Гості мовчали. Хтось відвернувся. Хтось намагався відволіктися. Богдан узяв дитину і пішов із Яриною до машини. Двері гупанули. Авто рушило.
Марія залишилася стояти посеред майдану — сама. Серед чужих радощів, чужих дітей, чужої правди.
Її син — більше не її. І вона це зрозуміла. Надто пізно.
