«Це що, мій вам весільний подарунок?!» — вигукнула я, побачивши це.
Я стояла як укопана, вперше за рік після весілля зайшовши до сина та невістки. Не могла повірити своїм очам — мій подарунок стояв у кутку, немов непотріб. Все почалося з бажання зробити молодим сюрприз, але закінчилося уроком, який я запам’ятаю надовго.
### Весільний подарунок від душі
Коли мій син Тарас сказав, що одружується, я була на вершині щастя. Його наречена, Олеся, відразу сподобалася — лагідна, господарна, з теплим поглядом. Хотілося подарувати їм щось особливе. Грошей багато не було — все життя працювала вчителькою, а пенсія, як відомо, невеличка. Та мріяла знайти щось важливе, що стане в пригоді у їхньому спільному житті.
Довго думала й вирішила подарувати пральну машину. Не просто машину, а найкращу модель: з безліччю функцій, економну, із гарантією на п’ять років. Копила на неї роками, заощаджувала з пенсії, хоч могла купити собі. Але вирішила — молодим потрібніше. На весіллі вручила їм коробку з документами та ключем (машину вже завезли в їхню квартиру). Тарас і Олеся були в захваті, обіймали мене, дякували. Я почувалася щасливою.
### Візит через рік
Після весілля бачилися рідко. Вони живуть у іншому місті, за три години їзди. У них свої справи, робота, а я не хотіла бути нав’язливою. Дзвонилися, іноді вони приїжджали на свята, але в їхню квартиру я не заходила з самого весілля. От якось вирішила навідатися. Тарас запросив із задоволенням, і я поїхала з гарним настроєм, везела домашні паляниці та варення.
У квартирі було охайно: чисто, затишно, квіти на підвіконні. Але коли я зайшла у ванну, очіма не повірила. Моя пральна машина, мій подарунок, стояла в кутку, у пилу, з подряпинами. А поруч — нова, блискуча, тільки з магазину. Я спитала в Олесі: «А що з тією машиною, що я вам дарувала?» Вона занервувала, потім відповіла: «Ой, вона якось незручна була, ще й гучно працювала. Ми купили іншу, а цю… ну, поки тут поставили».
### Моя реакція
У мене аж руки затремтіли. «Це що, мій вам весільний подарунок?!» — вирвалося в мене. Я не могла зрозуміти, як вони так знехтували річчю, на яку я копила роки. Тарас почав заспокоювати: «Мамо, не переймайся, ми просто хотіли новішу. А твою ще іноді вмикаємо». Але я бачила — вона стоїть мертвим вантажем, немов непотрібний сміттяр.
Спокійно говорити не виходило. Пояснила, що ця машина була не просто покупкою — це був мій подарунок від серця, що я собі в усьому відмовляла, щоб її придбати. Олеся почала виправдовуватися: вони не хотіли образити, просто нова зручніша. Тарас додав, що можуть відвезти мою машину на дачу. На дачу! Немов якийсь старий непотріб!
### Що я зрозуміла
Додому їхала з важким серцем. З одного боку — це їхнє життя, і вони мають право робити з подарунком, що хочуть. Але з іншого — як же боляче, коли твій жест не оцінили. Я не очікувала вічної подяки, але хоч би поваги до речі, яка для мене була важлива.
Тепер уникаю цієї теми, щоб не псувати стосунки. Тарас і Олеся як і раніше дзвонять, приїжджають. Але я для себе вирішила: більше таких дорогих подарунків не робитиму. Краще витрачу гроші на себе — наприклад, на поїздку до Карпат, про яку так давно мріяла.
Якщо у вас було щось подібне — розкажіть, як ви справлялися з образами? Варто ще поговорити з сином і невісткою чи просто відпустити? Порадьте, бо я в розгубленості.
