«Це що, мій весільний подарунок?!» — вирвалося у мене, коли я побачила це. Я не могла повірити своїм очам, приїхавши до сина та невістки через рік після весілля. Мій подарунок був у жахливому стані. Так почалася історія, де я хотіла зробити молодим приємний сюрприз, а натомість отримала урок, який запам’ятаю надовго.
Подарунок від усього серця
Коли мій син Андрій повідомив, що одружується, я була на вершині щастя. Його наречена, Соломія, з першого погляду сподобалася мені — лагідна, господарна, з добрими очима. Я хотіла подарувати їм щось особливе. Грошей було небагато — все життя працювала вчителькою, а пенсія, як відомо, невелика. Але я мріяла про щось значуще, що принесе користь у їхньому спільному житті.
Після довгих роздумів вирішила купити їм пральну машину. Не абияку, а новітню модель — економну, з безліччю функцій, із гарантією на п’ять років. Я копила на неї роками, відкладаючи з пенсії, хоч спочатку хотіла собі. На весіллі вручила документи та ключі (машину вже привезли до їхньої оселі). Андрій і Соломія були в захваті, обіймали мене, дякували. Я відчувала себе щасливою, бо змогла їх порадувати.
Візит через рік
Після весілля ми рідко бачилися — вони жили у іншому місті, за три години їзди. У них свої справи, робота, а я не хотіла бути нав’язливою. Ми дзвонилися, інколи вони приїжджали на свята, але в їхній квартирі я не була з самого весілля. І ось, через рік, я вирішила навідатися. Андрій запросив із радістю, і я поїхала з гарним настроєм, везела домашні пироги та варення.
У квартирі було затишно: чисто, квіти на підвіконні. Але коли я зайшла у ванну, то застигла на місці. Моя пральна машина, мій подарунок, стояла в кутку, у пилу, з подряпинами. А поруч — нова, блискуча, явно останньої моделі. Я запитала Соломію: «А що із тією машиною, що я вам дарувала?» Вона зніяковіла: «Ой, вона якось незручна була, ще й шуміла. Ми купили іншу, а цю… поки стоїть тут».
Моя реакція
Мене обурило. «Це що, мій весільний подарунок?!» — вигукнула я. Я не могла зрозуміти, як вони так зневажливо поставилися до речі, на яку я роками збирала. Андрій почав заспокоювати: «Мамо, ну що ти, ми просто хотіли щось сучасніше. Твоя ще працює, інколи використовуємо». Але я бачила — вона стоїть, немов непотріб.
Я намагалася стримуватися, але всередині кипіло. Розповіла, що ця машина була не просто покупкою, а знаком моєї любові, що я відмовляла собі у багатьому заради неї. Соломія почала виправдовуватися, мовляв, не хотіли образити, просто новіша зручніша. Андрій додав, що хочуть відвезти мою машину на дачу. На дачу! Ніби якийсь старий непотріб!
Що я усвідомила
Додому я їхала з важким серцем. З одного боку — це їхнє життя, і вони можуть робити з подарунком, що хочуть. Але як болісно, коли твою турботу не цінують. Я не чекала вічної вдячності, але хотіла б поваги до речі, яка багато для мене значила.
Зараз я уникаю цієї теми, щоб не псувати стосунки. Андрій із Соломією дзвонять, навідуються, усе як раніше. Але я зробила висновок: більше не буду робити такі дорогі подарунки. Краще витрачу гроші на себе — наприклад, на мрію поїхати до моря.
Якщо у вас було щось подібне — розкажіть, як перебороли образу? Варто поговорити з сином із невісткою ще раз чи просто відпустити? Радьте, бо сумніваюся…
