Це точно не було випадковістю
Олена йшла на дискотеку, ніби летіла.
Коротка джинсова спідниця, облягаючі легінси металевого кольору, білосніжні кросівки, топ із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений масивною резинкою. Губи — рожева помада, очі — у райдужних тінях. Справжня зірка.
Усі казали, що Оленка — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Києві — сама. Без зв’язків, без допомоги.
От як там Марія Петрівна бурчала?
— Тобі, Коваленко, до університету, як до Місяця пішки! Технікум — то максимум, і то якщо вітчим постарається. А так — сміттям займатимешся.
Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник з горизонту. А вітчим… навряд чи стане торочитися за «таку нікчему».
Марія Петрівна чекала, що дівчина розплачеться. Але Олена встала, подивилася їй прямо у вічі й спокійно, навіть викликаюче, кинула:
— Побачимо, хто ким стане.
Марія примружила очі й пообіцяла їй солодку помсту на іспитах. Але Олена здала. І вступила. Сама. Без «вливання зверху». Ось так.
— Дівчино, не хочете чистої та великої любові?
— З тобою? Бондаренко, ти там страшенно відважний?
— Оленко, та ти що. Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігура в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, я тебе приодягну — будеш не гірший.
— Ох, зла ти, Коваленко. А я, може, тебе люблю.
— Зниклику, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних кошмарів.
— Чого вже так…
— А ось так. Про всяк випадок.
Вони йшли вечірньою вулицею, жартівливо перекидаючись репліками. Молоді. Вільні. Неуразливі.
— Слухай, а давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Бондаренко.
— Ти здурів? Навіщо?
— Уяви, як Марія Петрівна захлинається, коли дізнається, що ти сама вступила. До університету.
Олена усміхнулася.
— Наплювати я хотіла. А ти як?
— Потусуюсь літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?
— А як же. Сяду на лавку, у хустці, шкарпетки тобі в’язатиму. Кілометрів сто.
— Та йди ти…
— Ну.
— Ооо, глянь, це ж Настка! Вона до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Ваню, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Насткою крутишся?
— Та ні, ну… так, болтаємось.
— Вона гарна. Вона дочекається. А я — ні.
— То я тобі — зовсім не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання давалося Олені легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — запитувала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Олена. — Я просто живу. Не нудуся. З хлопцями стараюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Іваном Олена познайомилася на дискотеці. Він був занадто наполегливий — Олена втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитку. З квітами, з шоколадками. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно та квітами. Вона — знову мимо.
Дівчина вже нервово дригала оком від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще Бондаренко листи з армії посилає. Скучив. Та пише не про службу, а про почуття.
А вона ж знає цього Бондаренка — як до чотирнадцяти у коричневих колготках під спортивками бігав… Як баба його до знахурки возила — від енурезу лікуватися.
Іван їздив на байку, чатував на неї, ніби у кіно. А потім… потім він упав. На її очах. І вона, не роздумуючи, кинулася до нього. Не тому що Іван. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не любов. Але якось… поруч. Він став рідним.
Потім лист від Бондаренка: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось набрехав. Та вона й не крилася.
З Іваном було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Талановита ти, Оленко, — сказала сусідка.
— У чому?
— З Іванком. Ти ж не знаєш, хто він?
— Що маєш на увазі?
— Тато в нього — велика шишка. Байк йому купив. Зараз — машину. Він один у батьків. Багаті. У віці.
— І?
— Кажуть… у нього вже наречена є. Оксана. Батьки хочуть бізнес об’єднати.
Ввечері Олена запитала у Івана. Він занервував.
— Це все батько. Я проти. Оксана мені не потрібна. У мене є ти. Поїдемо.
— На вихідні поїду до батьків.
— Добре… — і їй здалося, він зідхнув із полегшенням.
Коли вона повернулася — щось було не так. Дівчата дивилися дивно. Хлопці — з посмішкою.
— Що відбувається?
— Сідай… Олен… Іван… Він…
— Що?
— Одружився.
Н— Ну й що, — прошепотіла вона, стискаючи дитину в обіймах, — я все одно пройду свій шлях сама.
