Однозначно не випадковість.
Ярина йшла на дискотеку, наче на крилах.
Коротка джинсова спідниця, облягаючі легінси металевого відтінку, білосніжні кеди, топ із зображенням супермоделі та високий хвіст, перехоплений масивною гумкою. Губи — рожеві, очі — у яскравих тінях. Справжня зірка.
Усі казали, що Яринка — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Києві сама. Без зв’язків, без допомоги.
А от що там ворчала Зінаїда Петрівна?
— Тобі, Коваленко, до вишу — як до Місяця пішки! Технікум — і то ще питання. А так — сміттєзваливники за тобою сумуватимуть.
Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник за обрієм. А вітчим… навряд чи клопотатиметься за «таку бездарність».
Зінаїда Петрівна очікувала, що дівчина розплачеться. Але Ярина підвелася, подивилася їй у вічі й спокійно, навіть викликаюче, кинула:
— Побачимо, хто ким стане.
Зіна зморщилася й обіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Ярина здала. І вступила. Сама. Без «допомоги зверху». Отак.
— Дівчино, не хочете чистих і великих почуттів?
— З тобою? Мішко, ти там тямки зовсім втратив?
— Яронько, ну ти ж… Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігурка в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, зодягну — будеш не гірший.
— Ой, лиха ти, Коваленко. А я, може, тебе кохаю.
— Зник, нечисть, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних жахіть.
— Та чого так…
— А отак. На всяк випадок.
Вони йшли вечірною вулицею, жартуючи. Молоді. Вільні. Незламні.
— Слухай, а давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Мішко.
— Ти здурів? Навіщо?
— Уяви, як Зінаїда Петрівна аж захлинеться, коли дізнається, що ти сама вступила. До універу.
Ярина усміхнулася.
— Начхати мені. А ти як?
— Потусуюся літо, а потім — у армію. Ти мене чекатимеш?
— А то! Сяду на лавку, у хустці, шкарпетку тобі в’язатиму. Кілометрів на сто.
— Та йди ти…
— Ну.
— Ооо, дивись, це ж Мар’янка! Вона ж до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Міш, я пішла. Ось мої дівчата. А ти з Мар’янкою мутиш?
— Та ні, ну… так, балакаємо.
— Вона гарна. Вона дочекається. А я — ні.
— То я тобі — взагалі не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання давалося Ярині легко. Не тому що було просто — просто не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — питала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання в тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Ярина. — Я просто живу. Не нюню. З хлопцями не зв’язуюся. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Сашком Ярина познайомилася на дискотеці. Він був занадто нав’язливий — вона втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитку. З квітами, з шоколадками. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно й квітами. Вона — знову мимо.
Дівчина вже нервово моргала від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще й Мішко листи з армії шле. Скучив. Та не про службу пише — про почуття.
А вона ж знає цього Мішка — як до чотирнадцяти у коричневих колготах під спортивками бігав… Як бабуся його до знахурки водила — від енурезу лічитися.
Сашко їздив на байку, чатував на неї, ніби у фільмі. А потім… потім він упав. На її очах. І вона, не роздумуючи, кинулася до нього. Не тому що Сашко. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не любов. Але якось… поруч. Він став рідним.
Потім лист від Мішка: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось збрехав. Та вона й не ховалася.
З Сашком було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Пощастило тобі, Ярко, — сказала сусідка.
— У чому?
— Із Сашком. Ти ж знаєш, хто він?
— У сенсі?
— Тато в нього — велика шишка. Байк купив. Тепер — машину. Він у них один. Багаті. У віці.
— І?
— Кажуть… у нього вже наречена є. Ліля. Батьки бізнес хочуть з’єднати.
Ввечері Ярина запитала у Сашка. Він занервував.
— Це все тато. Я проти. Ліля мені не потрібна. У мене є ти. Поїдемо.
— На вихідні я поїду до батьків.
— Добре… — і їй здалося, він з полегшенням зітхнув.
Коли вона повернулася — щось було не так. Дівчата дивилися дивно. Хлопці — з посмішкою.
— Що коїться?
— Сядь… Яро… Сашко… Він…
— Що?
— Оженився.
Ні тремтіння. Ні сльози. Усередині — обвал. Але зовні — каміВона погладила маленького Олежка по головці, усміхнулася через сльози і подумала: *”Одного разу я розповім йому, що найкращі історії починаються саме так.”*
(Текст завершено.)
