“Це твоя мати твоя й відповідальність!” сказав він, але вона вже була на межі.
Олена застібнула куртку сина, стиснувши зуби, щоб не піддатися роздратуванню. Перед нею черговий примусовий візит до свекрухи, жінки, з якою вона ніколи не знаходила спільної мови. Їхні стосунки завжди були напруженими.
Ганна Ковальчук давно вирішила, що Олена не найкраща дружина для її сина. Що б та не робила, завжди знаходилась критика, докір чи нарікання.
Олено, що знову? зітхнув Андрій, помітивши її злісний вираз обличчя. Ти не хочеш їхати, так?
Олена сердито сопнула і похитала головою.
Ти серйозно це питаєш? Андрію, та ти ж чудово знаєш, чому я не хочу туди їхати!
Її очі спалахували гнівом.
Знову буде мене повчати, причеплюватися, вигадувати проблеми на порожньому місці! Знову буде казати, що я погано виховую нашу дитину! А їй байдуже, що я працюю, веду господарство, готую, прибираю та оплачую всі рахунки! Це я утримую сімю, Андрію!
Та ти ж цілими днями вдома пожартував він, знизуючи плечима.
Олена примружила очі.
Серйозно? Думаєш, я просто сиджу та дивлюся в стіну? А може, гроші самі на рахунок падають?!
Я теж працюю, пробурмотів він, образившись. Це не моя вина, що заробляю менше.
Правда була в тому, що Олена, як дизайнерка, отримувала втричі більше за нього. Саме вона тягла на собі фінансове навантаження.
Може, поїдеш сам? спитала вона з надією.
Олено, сьогодні День Матері! Ти не можеш просто її ігнорувати!
Вона стиснула губи й допомогла синові одягнутися. За дві години вони вже були в будинку Ганни.
У вітальні, як завжди, вже сиділа Ірина племінниця Андрія. Олена давно помітила, що свекруха ставиться до неї, як до принцеси, а власного онука майже не помічає. Але чого дивуватися батьки Ірини загинули пять років тому, і Ганна взяла її під опіку.
Навколо сиділи сестри свекрухи, смакуючи каву та голосно сміючись.
І раптом пролунало те, що змінило все.
Я прийняла рішення, оголосила Ганна. Записую свою квартиру Ірині. Андрію, у тебе вже є свій дім.
Андрій навіть не здригнувся. Лише кивнув.
За кілька днів усі документи були готові. Квартира офіційно належала Ірині за умови, що вона заселиться туди після смерті бабусі.
Але доля вирішила інакше.
Інсульт звалив Ганну, залишивши її повністю безпорадною.
Ми мусимо переїхати до неї, сказав Андрій. Вона сама не впорається.
Олені здалося, що шлунок стискається. Вона вже знала, що це означає.
Саме вона годуватиме її, мити, перевязувати все це разом із роботою та вихованням дитини.
Але вона мовчала.
Минали тижні, і в Олени не було жодної хвилини спокою.
Доки одного вечора вона не вибухнула.
Андрію, квартира твоєї матері Іринина. Може, вона має про неї дбати?
Ірина навчається, Олено. І в неї хлопець. Вона ж не може його сюди вести!
Олена гірко засміялася.
Андрію, я більше не витримаю!
Він схрестив руки.
Тобто, в тебе вже все?
Її руки затремтіли.
Я задихаюся від усього цього! Ти, твоя мати, наша дитина, моя робота ЦЕ ЗАБАГАТО!
Та ти ж працюєш вдома з єхидним усміхом відповів він.
Її погляд став крижаним.
І що з того? Думаєш, це не справжня робота?!
Серце билося, наче божевільне.
Знаєш що? Тепер це ТИ будеш доглядати за своєю матірю!
Вона моя мати, але твоя свекруха! Це твій обовязок! Хочеш, щоб я її мив?!
Тиша.
А потім Олена промовила спокійним, але холодним тоном:
Я тобі нічого не винна.
Андрій знизнув.
То найми сидільницю!
О, справді? Ти їй заплатиш?
Чому це я маю платити?!
Тоді сидільниці не буде.
Вона схрестила руки.
Можеш сплатити її з пенсії твоєї матері. Або зі своєї зарплати?
Обличчя Андрія перекривилося від злості.
Нащо тоді мені дружина?!
І це був той момент.
Щось в Олені розірвалося назавжди.
Все стало зрозумілим.
Андрій усі ці роки просто користувався нею.
А Ірина? Вона так жодного разу й не прийшла до бабусі.
Тієї ночі Олена не змкнула очей.
Вранці вона вже знала, що робити.
Коли Андрій пішов на роботу, вона спакувала речі, забрала сина й пішла.
Залишила лише один напис, а потім заблокувала його номер:
“Я більше не буду тягнути це сама.”
Ввечері Андрій прийшов до неї розлючений.
Повертайся, або я подаю на розлучення!
Олена ледве посміхнулася.
Подавай. Я й сама збиралася.
Вперше в житті він не знайшов слів.
Але вона не чекала вибачень. Рішення вже було прийняте.
