Ти був тим самим чоловіком, який залишив мене біля дверей дитбудинку? запитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родиму пляму.
Гаразд, хлопці, мені час! крикнув Роман, стрибаючи на підніжку вже рухомого потягу. З перону йому махали друзі, хтось намагався щось крикнути напослідов. Він усміхався.
Три роки минуло з того часу, як він повернувся з армії. За цей час встиг влаштуватися на роботу, вступив до університету на заочне. Але ось так просто взяти й поїхати в інше місто вперше.
З друзями його повязувала спільна доля дитячий будинок. У дитинстві вони були сиротами, тепер стали дорослими зі своїми мріями та планами.
Оля та Петро одружилися, взяли квартиру в іпотеку й чекали на дитину. Роман щиро радів за них, хоч і трохи заздрив бо сам того бажав. Але його життя склалося інакше.
Ще з перших років у дитбудинку він намагався зрозуміти: хто він? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були розпливчастими, як уривки сну, але десь глибоко лишалося відчуття чогось доброго. Єдине, що він знав його привів чоловік. Молодий, охайно одягнений, років тридцяти.
Про це розповіла баба Параска прибиральниця, яка ще тоді працювала там.
Я тоді була жвава, око як у орла, казала вона. Дивлюсь у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає хлопчика за руку. Тому років три, не більше.
Говорить із ним серйозно, як із дорослим. Потім дзвінок у двері і зник. Я за ним, але він спритний, мов тінь.
Впізнала б одразу. Ніс у нього був особливий гострий, як у сокола. Машини не було, значить, місцевий. І навіть рукавичок дитині не надів.
Роман, звісно, нічого не памятав. Але з роками дійшов висновку: найімовірніше, це був його батько. Що трапилося з матірю залишалося таємницею.
У дитбудинок його привели охайно одягненим. Лише одна річ бентежила вихователів велика білувата пляма на грудях, що простягалася до шиї.
Спочатку подумали на опік, але лікарі сказали: рідкісна родима пляма. Баба Параска казала, що такі часто передаються в роду.
Ну гаразд, бабо Параско, то мені тепер по місту ходити й усіх оглядати? сміявся Роман.
Але вона лише зітхала. Для нього вона стала рідною. Після випуску вона взяла його до себе:
Поки житло не дадуть живи в мене. Не місце тобі по чужих кутах мандрувати.
Тоді Роман стискував зуби адже він уже був чоловіком. Але як забути ті моменти, коли після чергової бійки він приходив до неї в комірчину й плакав, сховавши обличчя?
Він завжди захищав слабших, навіть якщо супротивник був старшим. А вона гладила його по голові й казала:
Молодець, Ромку, що добрий і чесний. Тільки життя з такою вдачею буде непростим. Дуже непростим.
Тоді він не розумів цих слів. Лише з часом зрозумів їхню глибину.
Оля була в дитбудинку від народження. Петро зявився пізніше, коли Ромові було одинадцять. Він був худорлявий, а Петро замкнутий, вразливий.
Його привезли після страшної трагедії: батьки отруїлися підробленим спиртом. Спочатку Петро тримався осторонь.
Але сталася подія, яка назавжди зєднала їх трьох не кровю, але душею.
Олю не любили. Руда, маленька, тиха ідеальна жертва. Одні дражнили, інші смикали за коси, треті просто штовхали. Того дня старші діти розійшлися.
Роман не витримав кинувся захищати. Але сили були нерівні. Незабаром він лежав на підлозі, прикриваючи обличчя. Оля кричала, розмаху
