Ти був тим самим чоловіком, який залишив мене біля дверей дитячого будинку? спитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родимку.
Гаразд, хлопці, мені час! крикнув Роман, стрибаючи на сходи потягу, що вже рушав. З перону йому махали друзі, хтось намагався щось догукнути. Він усміхнувся.
Три роки минуло, як він повернувся з армії. За цей час встиг влаштуватися на роботу, вступити на заочне у Київський університет. А ось так взяти і поїхати в інше місто вперше.
Друзів йому замінили ті, з ким він виріс у дитбудинку. Вони були сиротами, а тепер стали дорослими людьми зі своїми справи, мріями, життям.
Олена та Петро одружилися, взяли квартиру в кредит і чекали на дитину. Рома щиро радився за них, хоч і трохи заздрив адже сам того хотів. Але його доля склалася інакше.
Ще з малих років у притулку він намагався зрозуміти: хто він? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були розмиті, наче уривки снів, але десь глибоко лишалося тепле відчуття чогось доброго. Єдине, що він знав його привів якийсь чоловік. Молодий, добре одягнений, років тридцяти.
Про нього розповіла стара нянька Марфа жінка, яка працювала там ще з його дитинства.
Я тоді була жвава, як горобець, згадувала вона. Бачу з вікна: стоїть під ліхтарем, тримає дитину за руку. Хлопчикові років три, не більше.
Говорить із ним, як із дорослим. Потім дзвінок у двері і зник. Я кинулася слідом, та його вже й слід простив.
Впізнала б його зараз. Ніс у нього був особливий гострий, як у сокола. Машини не було, значить, місцевий. І навіть шапки дитині не надів.
Рома нічого не памятав. Але з роками дійшов висновку мабуть, це був його батько. Що сталося з матірю залишалося таємницею.
У дитбудинок його привели охайним, доглянутим. Лише одна річ турбувала вихователів велика білувата пляма на грудях, що простягалася до шиї.
Спочатку подумали на опік, але лікарі пояснили рідкісна форма родимки. Марфа казала, що таке часто передається в родині.
Ну добре, тітонько Марфо, то мені тепер по всіх пляжах ходити й людей оглядати? жартував Рома.
Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала рідною. Після випуску вона забрала його до себе:
Поки житла не дадуть живи в мене. Не варт тобі по чужих кутках мандрувати.
Тоді Рома стискав зуби адже вже був дорослим. Але як забути ті вечори, коли після чергової бійки він приходив до неї в комірку й плакав, сховавши обличчя у її фартух?
Він завжди захищав слабших, навіть коли суперники були сильніші. А вона гладила його по голіві й шепотіла:
Молодець, що такий добрий і сміливий, Ромцю. Але життя тобі буде непростим. Дуже непростим.
Тоді він не розумів цих слів. Лише з віком відчув їхню вагу.
Олена була у дитбудинку від народження. Петро зявився пізніше, коли Ромі виповнилося дванадцять. Він був худий і високий, а Петро мовчазний, ранений долею.
Його привезли після жаху батьки отруїлися підробленим спиртом. Спочатку Петро тримався осторонь.
Але одного разу сталося те, що назавжди звязало їх усіх у одну родину не за кровю, а за душею.
Олену не любили. Руда, маленька, тиха ідеальна жертва. Одні дражнили, інші штовхали, треті сміялися. Того дня старші діти розійшлися не на жарт.
Рома не витримав кинувся на захист. Але сили були нерівні. Незабаром він лежав на землі, закриваючись від ударів. Олена кричала, розмахувала портфелем, наче щитом.
І раптом все стихло. Крики, бійка наче хтось вимкнув звук. Хтось підняв Рому. Перед ним стояв Петро.
Навіщо ліз? Боїшся не вмієш!
А я мав дивитися, як її бють?
Петро задумався, потім простягнув руку:
Нормальний ти. Друзі?
І з того дня вони стали не розлучними.
Олена дивилася на свого рятівника так, що Роман не витримав і прикрив їй рота долонею:
Закрий, а то горобця зловиш.
Петро реготав:
Ну все, дівчинко, тепер, якщо що тільки до мене. Скажи усім, що ти під моєю опікою.
З того дня Петро взявся тренувати Рому. Спочатку було нудно краще б книжку почитав, але Петро вмів надихати.
Згодом Рома полюбив тренування. Замість трійок з фізкультури зявилися пятірки, мязи стали міцнішими, а дівчата почали частіше посміхатися йому.
Першим із інтернату поїхав Петро. Олена плакала, а він обійняв її й сказав:
Не журся, дівчинко. Я обовязково повернуся. Хіба я коли-небудь обманював тебе?
Він справді повернувся правда, лише на день, а потім пішов служити. А коли приїхав знову, Олена вже збирала речі. Він увійшов до кімнати у формі, з квітами:
Я за тобою.
