Ти був тим самим чоловіком, що залишив мене біля дитячого будинку? запитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родиму пляму.
Гаразд, хлопці, я їду! гукнув Роман, стрибаючи на підніжку вже рушійного потягу. Друзі махали йому з перону, хтось намагався щось прокричати напослідов. Він усміхався.
Три роки минуло з моменту, як він повернувся зі служби. За цей час встиг влаштуватися на роботу, поступив на заочне в університет. Але щоб так просто зібратися та поїхати до іншого міста таке вперше.
Друзів повязувала спільна доля дитбудинок. У дитинстві вони були сиротами, тепер стали дорослими людьми зі своїми мріями та планами.
Оля та Петро одружилися, взяли квартиру в іпотеку і чекали на дитину. Роман щиро радився за них, хоч і трохи заздрив не з поганого, бо сам бажав того самого. Але його шлях виявився іншим.
Ще з перших днів у притулку він намагався збагнути: хто він? Звідки? Чому опинився тут?
Спогади були розмитими, немов уривки снів, але десь глибоко лишалося тепле почуття чогось доброго. Єдине, що знав його привів якийсь чоловік. Молодий, охайно одягнений, років за тридцять.
Про це розповіла баба Параска старенька прибиральниця, яка тоді ще працювала.
Я ще була жвава, око як у орла, згадувала вона. Дивлюсь у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає хлопця за руку. Тому років зо три, не більше.
Говорить із ним як із дорослим. Потім дзвінок у двері і зник. Я за ним, та він немов крізь землю провалився.
Впізнала б його зараз миттєво. Ніс у нього був особливий довгий, гострий, як у козака. Автомобіля біля будинку не було, отже, місцевий. І навіть рукавичок дитині не надів.
Роман, звісно, нічого не памятав. Але з роками дійшов висновку, що, найімовірніше, це був його батько. А ось що сталося з матірю залишалося таємницею.
Та в дитбудинок його привели чистого, доглянутого. Лише одна річ непокоїла вихователів велика білувата пляма на грудях, що простягалася до шиї.
Спершу подумали на опік, але лікарі пояснили рідкісна родимка. Баба Параска казала, що таке часто передається у роду.
Ну добре, бабусю, то що, тепер мені по місту ходити і всіх оглядати? жартував Роман.
Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала найріднішою. Після випуску вона прихистила його в себе:
Поки житло не дадуть живи в мене. Не варт тобі по чужих кутках крутитися.
Тоді Роман стримував сльози адже він уже був дорослим. Але як забути ті моменти, коли після чергової бійки він приходив до неї в комірчину й плакав, сховавши обличчя в її фартух?
Він завжди намагався захищати слабших, навіть коли суперники були старші. А вона гладила його по голові й шепотіла:
Молодець, що такий добрий, Ромку. Тільки життя з твоїм харак
