Це все твоє виховання
Лідія Степанівна стояла біля кухонного вікна й дивилася, як її онук Богдан шматує камінням у сусідську кішку. Хлопчикові було лише сім років, але в його рухах вже читалася якась лють, що лякала бабусю.
— Богданку, негайно зупинись! — гукнула вона, розчиняючи кватирку.
Онук навіть не обернувся. Взяв більший камінь і знову запустив у тварину. Кішка жалібно нявкнула й сховалася за гаражі.
Лідія Степанівна зітхнула й пішла одягатися. Треба було спуститися вниз і поговорити з хлопцем. Але вона знала, що мало від цього буде користі. Богдан її не слухав, грубив, а інколи й просто тікав додому скаржитися матері.
У під’їзді вона зіткнулася з сусідкою Ганною Іванівною.
— Лідо, ти свого онука бачила? — обурилася та. — Знов мою Ціпу ганяє!
— Бачила, Ганю. Зараз поговорю з ним.
— Та що з ним говорити! Краще б із Олесею поговорила. Це все її виховання, а точніше, його повна відсутність.
Лідія Степанівна мовчала. Сперечатися з сусідкою не хотілося, але й погодитися не виходило. Олеся — її донька, і якими б непростими не були їхні стосунки, захищати її доводилося.
На подвір’ї Богдан уже переключився на іншу розвагу — відривав крила мухам, яких зловив у банку.
— Богданку, що ти робиш? — Лідія Степанівна присіла поруч із онуком на лавку.
— Вивчаю, — буркнув хлопчик, не піднімаючи голови.
— Що вивчаєш?
— Як вони без крил житимуть.
— Навіщо тобі це знати?
Богдан знизав плечима.
— Цікаво.
Лідія Степанівна обережно взяла банку з рук онука.
— Знаєш, мухи теж живі. Їм боляче, коли їм відривають крила.
— Ну і що? Вони ж огидні.
— Богдане, не можна завдавати болі іншим, навіть якщо вони тобі не подобаються.
Хлопчик подивився на бабусю з таким виразом, ніби вона говорила китайською.
— А мама каже, що якщо хтось слабкіший, то його можна не боятися.
Лідія Степанівна відчула, як серце стиснулося. Невже Олеся дійсно так вчить дитину?
— Мама багато що каже, але не все правильно. Сильні повинні захищати слабких, а не ображати їх.
— Дурниці якісь, — махнув рукою Богдан і побіг до гойдалок.
Ввечері Лідія Степанівна вирішила поговорити з донькою. Олеся прийшла забирати сина десь о восьмій, як завжди втомлена після роботи й роздратована.
— Мам, ти його хоча б нагодувала? — спитала вона, навіть не привітавшись.
— Звичайно, нагодувала. Олесю, нам треба поговорити.
— Про що? — донька нервово крутила ремінець сумочки.
— Про Богдана. Про його поведінку.
Олеся заплющила очі.
— Знов скарги? Мам, йому сім років! Усі діти в такому віці бешкетують.
— Це не бешкет, Олесю. Він мучить тварин, грубить дорослим, нікого не слухає.
— І що ти пропонуєш? Замкнути його вдома?
— Я пропоную зайнятися його вихованням. Пояснити, що таке добре, а що — погано.
Олеся хмикнула.
— Мам, часи змінилися. Тепер треба бути жорстким, щоб вижити. Я не хочу, щоб мій син виріс слабаком, якого всі будуть ображати.
— Але ж є різниця між силою й жорстокістю!
— Яка різниця? Головне — не дати себе в обиду.
Лідія Степанівна подивилася на доньку й не впізнала її. Де та добра, чуйна дівчинка, яку вона виховувала? Коли Олеся стала такою цинічною?
— Б
