Цей паркан єдине місце, що мене не проганяє. Інколи здається, ніби я привязався до нього
Люди проходили повз: хтось вклочився, хтось йшов повільно, але майже ніхто не зупинявся.
«Я більше не рахую дні. Якщо кожен зі них однаковий, якщо все починається й закінчується однаково, числа втрачають сенс. Тут, біля цього іржа́вого паркану, ранок від вечора відрізняється лише тим, як падає світло. Дощ і вітер стали тими ж звичними речами, що голод і тиша. І все ж я не йду. Цей паркан єдине місце, що не проганяє мене. Іноді здається, ніби я привязався до нього, як колись до свого дому. Але, можливо, я все ще чекаю на що? Не знаю».
Він сидів на вузькій сму́зі землі між хитким парканом і тротуаром. Шерсть його збилася в ковтуни́, знищилася, під лапами бруд змішувався з водою, а дощ повільно стікав з іржавих прутів. Люди проходили повз: хтось поспішав, хтось йшов повільно, але майже ніхто не зупинявся. Якщо ж хтось і дивився, то лише на мить, втомленим чи байдужим поглядом. Для них він був лише ще однією собакою, викинутою на вулицю.
Але він памятав інший світ. Світ, де ранок починався із запаху свіжого хліба. Маленьку кухню, де він вю́нчився біля ніг, намагаючись дістатися до столу. Теплу піч зимою та сміх господині, коли вона спотикалася об нього. Мяку руку, що просто так гладила його по голові.
Все змінювалося поступово. Спочатку лише рідкісні, холодні погляди. Потім миска, яка все частіше залишалася порожньою. Крики, грубі слова, поштовхи. І одного разу він опинився за порогом. Без прощання, без пояснень. Просто двері зачинилися, а він лишився надво́рі.
«Я думав, що це помилка. Думав, що зараз покличуть. Але двері не відчинилися».
Життя на вулиці було школою, де кожен урок коштував ударів та подряпин. Він навчився ховатися від палиць, уникати каміння, знаходити крихти біля крамниць. Іноді вдавалося вкрасти шматок хліба або випросити кісточку у рідкісно доброго перехожого. Але навіть тоді, коли його погляд зустрічався з чиїмось, він завжди сподівався: «Може, саме ця людина скаже: Ходімо додому?»
Того дня було холодно та сиро. Дощ ішов зранку, вітер зривав листя з дерев. Згорнувшись, він сидів, відчуваючи, як холод пронизує кожну кістку. Раптом почув кроки. Жінка у старому кожусі йшла повільно, ніби сама не знала, куди прямує. Побачивши його, зупинилася.
Боже мій мале́нький, хто ж тебе так? прошепотіла вона.
«Ти дивишся на мене інакше. Не так, як ті, що проходять повз. Очі твої теплі, як у тієї жінки, яку я колись називав господарем».
Вона сіла поруч, але не торкнулася його відразу. Повільно дістала із торбини шматок хліба та ковбаси.
На, їж.
Він обережно підійшов, ніби під ногами земля могла розчинитися. Взяв їжу та почав їсти повільно, ретельно пережовуючи кожен шматочок, наче боячися, що він зникне. Вона не поспішала, просто сиділа поруч і дивилася.
Ходімо, промовила тихо, майже шепотом. Вдома тепло. І більше ніхто тебе не скривдить.
«Ти кличш Та чи можна вірити? А якщо завтра двері знову зачиняться?»
Але він пішов. Хвіртка скрипнула, і вони увійшли у маленьке подвіття. Старий, облупаний паркан, яблуня, з якої лишилися лише голі гілки. Будинок пахнув борщем та свіжим хлібом. Цей запах так різко вдарив у память, що на порозі він завмер. Жінка постелила на підлозі стару ковдру, налила чисти́й води й поставила миску з гарячою кашею.
Ось твій дім, сказала, ледь торкнувшись його голови.
Ніч він проспів майже не прокидаючись. Лежав, слухав, як вона ходить по хаті, як підлога тихо скрипить, як у кухні брязкає посуд. Кілька разів заглядала до нього, поправляла ковдру й шепотіла:
Ти вдома, чуєш?
«Дім Як же я боявся, що більше ніколи не почую це слово».
Дні пішли ізнову по-іншому. Тепер він чекав біля дверей, приносячи старий, ви́цвілий мяч. Лягав поруч, коли вона пила чай, і слухав її голос, навіть якщо не розумів слів. Шерсть знову стала мякою, а очі ясними.
Іноді, проходячи повз того самого паркану, він зупинявся. Див
