Цей паркан єдине місце, яке мене не проганяє. Іноді здається, що я до нього привязався
Люди проходили повз: хтось поспішав, хтось йшов повільно, але майже ніхто
«Я вже не рахую дні. Коли всі вони однакові, коли кожен починається і закінчується однаково, числа втрачають сенс. Тут, біля цього іржавого паркану, ранок відрізняється від вечора лише тим, як падає світло. Дощ і вітер стали звичними, як голод і тиша. І все ж я не пішов. Цей паркан єдине місце, яке мене не проганяє. Іноді здається, що я привязався до нього, як колись до того дому. Але, може, я досі чекаю на що? Не знаю.»
Він сидів на вузькій смузі землі між хитким парканом і тротуаром. Шерсть збилася в ковтуни, знебарвилась, під лапами бруд змішувався з водою, а дощ повільно капав з іржавих прутів. Люди проходили повз: хтось поспішав, хтось йшов повільно, але майже ніхто не зупинявся. Якщо хтось і дивився, то лише на мить, втомленим або байдужим поглядом. Для них він був лише ще одним безхатьком.
Але він памятав інший світ. Світ, де ранок починався із запаху свіжого хліба. Маленьку кухню, де він крутився під ногами, намагаючись дістатися до столу. Теплу піч зимою і сміх господині, коли вона спотикалася об нього. Мяку руку, що просто гладила його по голові.
Все змінилося поступово. Спочатку лише рідкісні, холодні погляди. Потім миска, яка все частіше залишалася порожньою. Крики, грубі слова, штовханина. І одного разу він опинився за порогом. Без прощання, без пояснень. Просто двері зачинилися, а він лишився зовні.
«Я думав, що це помилка. Думав, що зараз покличуть. Але двері не відчинилися.»
Життя на вулиці стало школою, де уроки давалися болем і подряпинами. Він навчився ховатися від палиць, ухилятися від каміння, знаходити крихти біля крамниць. Іноді вдавалося вкрасти шматок хліба або випросити кісточку у рідкісного доброго прохожого. Але навіть тоді, коли хтось зустрічався з ним поглядом, він завжди сподівався: «Може, саме ця людина скаже: “Ходімо додому?”»
Той день був холодним і сирим. Дощ лив зранку, вітер зривав листя з дерев. Згорнувшись клубком, він сидів, відчуваючи, як холод пронизує його до кісток. Тоді він почув кроки. Жінка у старому плащі йшла повільно, ніби сама не знала, куди прямує. Побачивши його, зупинилася.
Боже дитинко, хто ж тебе так? прошепотіла вона.
«Ти дивишся на мене інакше. Не так, як ті, що проходять повз. Твої очі теплі, як у тієї жінки, яку я колись називав господинею.»
Вона присіла поруч, але не торкнулася його одразу. Повільно дістала з торбини шматок хліба та ковбаси.
На, їж.
Він несміливо підійшов, ніби під ногами в нього могла розчинитися земля. Взяв їжу і почав їсти повільно, ретельно пережовуючи кожен шматок, ніби боявся, що вона зникне. Вона не поспішала, просто сиділа поруч і дивилася.
Ходімо, промовила тихо, ледь чутно. Усередині тепло. І більше ніхто тебе не скривдить.
«Ти кличеш Але чи можна вірити? А якщо завтра двері знову зачиняться?»
Та все ж він пішов слідом. Хвіртка скрипнула, і вони увійшли в маленьке подвіря. Старий, облупаний паркан, яблуня з оголеними гілками. У будинку пахло борщем і свіжим хлібом. Цей запах так різко вдарив у спогади, що на порозі він завмер. Жінка постелила на підлозі стару ковдру, налила чистої води й поставила миску з теплою кашею.
Ось твій дім, сказала вона, ніжно торкнувшись його голови.
Ніч він проспав майже не прокидаючись. Лежав, слухав, як вона ходить по хаті, як скрипить підлога, як дзенькають у кухні посуд. Кілька разів заглядала до нього, поправляла ковдру і шепотіла:
Ти вдома, чуєш?
«Дім Я так боявся, що ніколи більше не почую це слово.»
Дні пішли інакше. Тепер він зустрічав її біля дверей, приносячи стару, вицвілу мячину. Ліг біля неї, коли вона пила чай, і слухав її голос, навіть якщо не розумів слів. Шерсть знову стала мякою, очі ясними.
Іноді, проходячи повз того самого паркану, він зупинявся. Дивився у ніщо, ніби там досі сидить його колишнє «я» мокре, голодне, загублене. Жінка підходила, клала руку на його шию і говорила:
Ходімо додому.
«Так тепер я точно знаю, де він.»
