Цей паркан єдине місце, яке мене не проганяє. Іноді здається, ніби я до нього привязався
Люди проходили повз: хтось спішив, хтось йшов повільно, але майже ніхто…
«Я вже не рахую дні. Коли всі вони однакові, коли кожен починається і закінчується однаково, цифри втрачають сенс. Тут, біля цього іржавого паркану, ранок відрізняється від вечора лише тим, як падає світло. Дощ і вітер стали звичними, як голод і тиша. І все ж я не йду. Цей паркан єдине місце, яке мене не проганяє. Іноді мені здається, що я привязався до нього, як колись до будинку. Але, можливо, я досі чекаю На що? Не знаю.»
Він сидів на вузькій смужці землі між хитким парканом і тротуаром. Шерсть збилася в ковтуни, знебарвилася, а під лапами бруд змішувався з водою. Дощ повільно капав з іржавих прутів. Люди проходили повз: хтось спішив, хтось йшов повільно, але майже ніхто не зупинявся. Якщо хтось і дивився, то лише на секунду втомленим або байдужим поглядом. Для них він був просто ще одним бездомним песиком.
Але він памятав інший світ. Світ, де ранок починався з запаху свіжого хліба. Маленьку кухню, де він крутився під ногами, намагаючись дістатися до столу. Теплу пічку зими та сміх господині, коли вона запиналася об нього. Мяку руку, яка просто так гладила його по голові.
Все змінювалося поступово. Спочатку зявилися рідкісні, холодні погляди. Потім миска, яка все частіше залишалася порожньою. Крики, грубі слова, штовханина. І одного разу він опинився за порогом. Без прощання, без пояснень. Просто двері зачинилися, а він лишився зовні.
«Я думав, це помилка. Думав, зараз покличуть назад. Але двері не відчинилися.»
Життя на вулиці стало школою, де уроки коштували ударів і подряпин. Він навчився ховатися від палиць, уникати камінців, знаходити крихти біля крамниць. Іноді вдавалося вкрасти шматочок хліба або випросити кісточку у рідкісного доброзичливця. Але навіть тоді, коли хтось зустрічався з ним поглядом, він все одно сподівався: «Може, саме ця людина скаже: Пішли додому?»
Того дня було холодно та сиро. Дощ ішов зранку, а вітер зривав листя з дерев. Він сидів, згорнувшись у клубок, відчуваючи, як холод пронизує кожну кісточку. Раптом почулися кроки. Повз ішла жінка у старенькому плащі, наче сама не знала, куди прямує. Побачивши його, вона зупинилася.
Боже малесенький, хто ж тебе так? прошепотіла.
«Ти дивишся на мене інакше. Не так, як ті, що проходять повз. Твої очі теплі, як у тієї жінки, яку я колись називав господинею.»
Вона сіла поруч, але не торкалася його одразу. Повільно дістала з торбини шматочок хліба й ковбаси.
На, їж.
Він обережно підійшов, наче під ним могла розчинитися земля. Взяв їжу й почав їсти повільно, ретельно пережовуючи кожен шматочок, немов боячись, що все зникне. Вона не поспішала, просто сиділа поруч і дивилася.
Ходімо, промовила тихо, ледь чутно. У хаті тепло. І більше ніхто тебе не скривдить.
«Ти кличеш Та чи можна вірити? А якщо завтра двері знову зачиняться?»
Але він пішов слідом. Хвіртка скрипнула, і вони увійшли у маленьке подвіря. Старий, облупаний паркан, яблуня з гол
