Рiчниця та її ультиматум
Цього ранку моя рiчниця Оксана подивилася менi в очi i заявила: «Галино Михайлівно, з цього дня ви, дорога матiр мого чоловiка, бiльше не їсте жодної страви, яку я готую. Робiть, що хочете, видiляю вам полицю в холодильнику, готуйте собi самi. I бажано до того, як я прокинуся чи повернуся з роботи». Я стояла немов грiмом уражена, не вiрячи власним вухам. Невже це я, свекруха, яка все життя годувала родину, тепер вигнана з кухнi та позбавлена права на домашню їжу? Досi киплю вiд обурення i мушу виговоритися, бо iнакше просто вибухну вiд такої нахабностi.
Ми з моїм чоловiком Iваном живемо разом з сином Дмитром та його дружиною Оксаною вже два роки. Коли вони одружилися, ми запросили їх до нас — дiм великий, мiсця вистачає, та й я сподiвалася допомагати молодим. Оксана спершу здавалася гарною дiвчиною: посмiхалася, дякувала за обiди, навiть питала рецепти моїх сирникiв. Я, наївна, тiшилася, що син знайшов таку дружину. Готувала для всiх, прибирала, старалася, щоб їм було добре. А тепер вона кидає таке! Нiби я чужа у власному домi, нiби мої борщi й вареники — щось недостойне її величностi.
Все почалося кiлька мiсяцiв тому, коли Оксана почала бурчати, що я «занадто багато готую». Мовляв, вона на дiєтi, а мої страви «важкi». Я здивувалася — хто її змушує їсти мої паляницi з салом? Хочеш дiєту — вари собi гречку, я не проти. Але замість цього вона почала критикувати все: то юшка несолона, то голубцi розваренi, то «нащо стiльки сметани». Я мовчала, не бажаючи сварок. Дмитро, мiй син, теж благав: «Мамо, не звертай уваги, в Оксанки робочий стрес». Але я бачила — справа не у стресi. Вона просто вирiшила, що кухня тепер її земля, а я там зайва.
I ось учора настала кульмiнацiя. Я, як завжди, зранку спекла млинцi — тоненьких, з рум’яними краями, як Дмитро любив ще з дитинства. Поклала на стiл, кличу усiх снiдати. Оксана зiйшла, глянула на млинцi, як на ворога народу, i сказала: «Галино Михайлівно, я ж просила не готувати так багато. Ми з Дмитром тепер їмо вiвсянку зранку». Я хотiла вiдповiсти, що вiвсянку нiхто не скасовував, та тут вона видала той самий ультиматум. Полиця в холодильнику! Готувати самiй! I це в моєму домi, де я 40 рокiв господарювала, де кожен куток пройнятий моєю працею!
Я спробувала поговорити з Дмитром. Сказала: «Сину, то як, я тепер маю готувати собi окремо, нiби в гуртожитку? Це твiй дiм, але я тут не покоївка». Але вiн, як завжди, узяв роль миротворця: «Мамо, Оксана просто хоче свiй простiр. Спробуй її зрозумiти». Простiр? А де мiй простiр? Я все життя присвятила родинi, а тепер мене заганяють на одну полицю? Iван, мiй чоловiк, теж не пiдтримав. «Галю, не загострюй, — каже. — Оксана молода, їй хочеться бути господинею». Господинею? А я тодi хто?
Чесно, навiть не знаю, як реагувати. Частина мене хоче зiбрати речi i поїхати до сестри в iнше мiсто, нехай самi розбираються. Але це мiй дiм, моя кухня, мiй син! Чому я маю поступатися? Я завжди намагалася бути доброю свекрухою: не лiзла в їхнi справи, не критикувала Оксанині експерименти з рослинними салатами, навiть посуд за нею мила, коли вона «втомлювалася». А тепер вона викреслює мене з родинного столу, нiби я чужа.
Вчора ввечерi я все ж пiшла на кухню i приготувала собi вечерю — гриби з цибулею, як люблю. Оксана, побачивши це, хмикнула: «Ось, Галино Михайлівно, так набагато краще, правда?» Я промовчала, але всерединi кипiло. Краще? Це краще, коли родина розколота на «свої» та «чужi» тарiлки? Я завжди вiрила, що їжа об’єднує, що за спiльним столом розв’язуються всi проблеми. А тепер у нас вiйна через млинцi та мiсце в холодильнику.
Думаю, що робити далi. Може, поговорити з Оксаною відверто? Сказати, що менi боляче, що я не хочу жити, як сусiдка у власному домi? Але боюся, що вона знову все перекрутить, скаже, що я «тисну» чи «не поважаю її кордони». А може, просто перестати готувати взагалi? Нехай Дмитро з нею їдять свою вiвсянку, а я замовитиму вареники. Подивимося, як довго вони витримають без моїх дерунiв.
Але найбiльше менi шкода Дмитра. Вiн мiж двох вогнiв: з одного боку — я, його матiр, з iншого — дружина, яка явно змушує його обирати. Я не хочу, щоб вiн страждав, але й принижуватися не стану. Я все життя працювала, виростила сина, збудувала цей дiм. I тепер якась дiвчина вказує менi, де моя полиця? Нi, Оксано, так не пiде.
Поки вирiшила тримати нейтралiтет. Готую собi, як вона сказала, але не здаюсяАле я знаю, що настав час, коли доведеться сказати своє слово, бо мовчання – це теж вибір.
