Я вирішила написати цей оповідь після того, як у мережі все частіше стала натрапляти на історії жінок, які заради збереження сім’ї свідомо вдавалися до обману. Історії, де дружина не могла завагітніти від чоловіка, але зачала дитину від іншого — іноді з його відома, частіше — таємно. Чоловік вірив, що це його рідна дитина. А вона — мовчала в ім’я «кохання» та «щастя».
Читаючи такі розповіді, у мене все стискається від болю та обурення. Так, життя складне. Буває, доля відбирає у нас головне — можливість дарувати життя. Але брехня… особливо така, фундаментальна… Вона знищує не лише сім’ю, але й душі всіх учасників.
Я знаю, про що говорю. Дев’ять довгих років я боролася з безпліддям. Дев’ять років — уколів, обстежень, сліз, надій, розчарувань. Ми з чоловіком хотіли дитину понад усе у світі. Я бачила, як кожен невдалий цикл нищить його зсередини, хоча він намагався триматися заради мене. І кожного разу, коли хтось із близьких радив мені «таємно» знайти донора — «ну ти ж жінка, у тебе біологічний годинник тикає» — у мене всередині все закипало. Я дивилася на чоловіка і розуміла: ні. Я не зраджу його. Не буду брехати. Навіть заради найсвятішого — материнства.
Знаєте, одна «подруга» якось сказала мені: «Ну чому ти мучишся? Завагітнієш від іншого — і все. Він не дізнається. Головне — щоб група крові підійшла». А якщо, — відповідала я, — станеться біда? Нещасний випадок? Хвороба? Переливання крові? А якщо знадобиться трансплантація? І правда вийде на поверхню. Що тоді?
Краще вже бути бездітною, ніж брехливою. Але Бог дав нам інший шлях. Ми з чоловіком всиновили маленьку дівчинку — Лесю. І жодного разу я не пошкодувала. Це наша донька. Рідна — не по крові, а за любов’ю, серцем.
І ось історія, яка досі бентежить мою свідомість. Наші старі знайомі — здавалися ідеальною сім’єю. У них були близнюки. Він — добрий, турботливий, працелюбний. Вона — красива, чарівна. Люди на них дивилися із заздрістю. Але правда, як це часто буває, довго приховуватися не може.
Одного разу чоловіку поставили діагноз — вроджена безплідність. Він був у шоці. Провів додаткові дослідження — все підтвердилося. Вихід був два: або діти не від нього, або сталося медичне диво. На жаль, див не трапилося.
Він був знищений. Не влаштовував скандалів, не бив посуд — просто зібрав речі, залишив дім, дітей, усе… та поїхав за кордон. Кажуть, нині працює в Лондоні. Жінку він більше ніколи не бачив. А діти? Вони дізналися правду. І не змогли пробачити. Вони пішли до бабусі й дідуся — батьків батька. Мати залишилася одна, у домі, де колись лунав дитячий сміх.
І найстрашніше — діти не захотіли більше повертатися. Вони виросли й поїхали вчитися до іншого міста, не підтримуючи з нею зв’язку. Іноді я чую про неї від спільних знайомих. Вона досі живе сама. Іноді її можна побачити біля магазину — із згаслим поглядом, сутулою спиною. Мовчить. Навіть з тими, кого раніше вважала подругами.
Я розповідаю це не зі зловтішання. Я сама жінка. Я знаю, як болить, коли ти не можеш народити. Коли бачиш чужих дітей і відчуваєш порожнечу всередині. Але, любі мої, брехня — не ліки. Брехня — це отрута, яка повільно, але точно руйнує все, до чого торкається.
Тепер медицина зайшла далеко вперед. Є штучне запліднення, ЕКО, донорство — відкрите, чесне. Є всиновлення. Є шляхи, де можна бути щасливою і не руйнувати долі інших людей.
Я пройшла через цей біль. Пройшла чесно. І тепер, коли моя Леся кличе мене «мама», коли тулиться до мене уві сні, я знаю — я все зробила правильно. У мене чиста совість. І поряд — мій чоловік, який ніколи не втратив довіру до мене.
Дорогі жінки, будь ласка, якщо ви стоїте перед таким вибором — не брехайте. Не зраджуйте того, хто вас любить. Краще гірка правда, ніж солодка брехня, яка одного разу знищить усе. І найголовніше — не виправдовуйте зраду коханням. Справжнє кохання не породжує обману. Справжнє кохання — це чесність, навіть якщо вона завдає болю.
Нехай ця історія стане застереженням. Не наступайте на чужі граблі. І якщо доля забрала у вас материнство — вона обов’язково подарує вам щось інше. Головне — зберегти душу.
