Ціна однієї гордощів: як двадцять років мовчання розтанули в одному обіймах
Віра працювала на пошті з тих часів, коли марки клеїли язиком, а листи пахли трояндами. Людей змінювалися, технології бігли вперед, але вона лишалася вірною своїм ящикам і звичкам. Вона знала, як виглядає лист із звісткою про смерть, а як — запрошення на весілля. Але той лист, що потрапив їй у руки у похмурий листопадовий день, приголомшив її.
Сірий конверт. Без зворотньої адреси. Почерк — болісно знайомий, ніби вирізаний зі спогадів. Той самий, якого Віра не бачила… двадцять років.
Вона сіла на край столу й, тремтячими пальцями, розірвала папір. Всередині — один аркуш. І лише один рядок:
«Мамо, якщо ти ще пам’ятаєш — я виходжу заміж. Завтра. Приходь, якщо зможеш. Олеся.»
Ноги підкосились. Серце закалатало, немов у молодості. Олеся… Її донька. Та, що пішла з дому, гупнувши дверима, двадцять років тому.
Тоді, багато років тому, все було просто й разом із тим жахливо. Олеся сказала, що виходить заміж за Тараса. А Віра не змогла його прийняти. Не такий. Без професії, без майбутнього. Мрійник. Музикант. Не господар.
«Якщо зробиш цей крок, можеш забути дорогу в мій дім», — сказала вона доньці.
«Тоді прощай, мамо», — тихо відповіла Олеся.
З того часу вони не розмовляли. Не листувалися. Віра знала, що в Олесі народився син. Знала, що вони переїхали до іншого міста. Але жодного разу не поїхала. Не привітала. Не пробачила. І не попросила вибачення.
А тепер — лист. Без докорів. Без звинувачень. Просто запрошення. Як шанс.
Усю ніч Віра не спала. Сиділа на краю ліжка і в думках сперечалася сама з собою. Що я їй скажу? Як подивлюсь у вічі? А раптом вона мене прогнаАле коли перші промені сонця торкнулися віконниці, вона зрозуміла — більше не може жити без себе.
