Мене звати Марина Олійник, я живу в Івано-Франківську, де Закарпаття ховає свої вузькі вулички в тіні минулого. Сьогодні я насолоджуюся спокійним життям із сином, який має все, про що тільки можна мріяти, хоча шлях до цього щастя був викладений болем і жертвами, про які багато хто навіть не може уявити. Моя історія — шрам на душі, прихований за усмішкою, яку я дарую кожному новому дню.
Усе почалося перед випуском, коли я закінчувала школу. Мені було 17, я була молодою, повною надій та амбіцій. Вечорами я проводила час у бібліотеці — обожнювала книги, їх запах, їх обіцянку знань. Це було моє притулок, де я готувалася до іспитів, мріючи про майбутнє. Бібліотекарі стали мені, як рідні, а мої батьки працювали невтомно, щоб утримувати нас. Батько, Олесь, був майстром на заводі, а мати, Галина, вчителькою. Того лютого вечора я зачиталася і пропустила останній автобус. Але страху не було — я знала кожен куточок нашого містечка, як свої п’ять пальців. Вирішила скоротити шлях через парк — холод проймав до кісток, і я поспішала додому.
І тут він з’явився — темна постать у військовій формі, від нього пахло алкоголем. «Не знайшлося б вогника?» — хрипло запитав він. Я похитала головою, але не встигла зробити крок, як він схопив мене. Навколо нікого — тільки ніч і його важке дихання. Він затягнув мене в кущі, притиснув руку до рота, заглушаючи мій крик. Розірвав колготки, нижню білизну, і на холодному снігу здійснив свою мерзотну справу. Біль розривав мене — я була дівчиною, а він тиснув усім своїм вагою, наче хотів розчавити. Я задихалася, сльози замерзали на щоках. Потім він встав, кинув мене, голу і тремтячу, і пішов, наче нічого не сталося.
Я ледве піднялася, дійшла до дому. Принижена, розчавлена, я заховала порваний одяг у сміттєвий бак і мовчала. Сором сковував мені язик — я не сказала ні батькам, ні подругам. Але через три місяці правда вийшла назовні: я була вагітна. Світ обрушився. Я ридала, розповідаючи все мамі і татові. На той час аборт був небезпечним, і вони боялися втратити мене. Ми вирішили залишити дитину, але поїхати туди, де ніхто не знає нашої таємниці. Заради мене і мого сина, якого назвали Іваном, батьки залишили все — гарну роботу, друзів, звичне життя. Батько полишив посаду начальника цеху, мама — місце заступника директора школи. Вони влаштувалися на низькооплачувані роботи в чужому місті, щоб дати мені шанс почати заново.
Коли Іван народився, я дивилася на нього і не могла повірити: він був так схожий на мене — чистий, невинний, наче світло у тій темряві, що мене зламала. Ми впоралися — разом, незважаючи на всі жертви. Батьки не шкодували ні про що, бачачи, як він зростає. А коли він пішов у садок, я зустріла Миколу — чоловіка, який став моєю підтримкою. Він увірвався в моє життя романтикою і теплом, прийняв Івана, як свого рідного. Я ніколи не розповіла йому правду про те, як з’явився мій син — боялася зруйнувати цю крихку ідилію. Любов, якою він оточив нас, здавалася надто цінною, щоб її очорнювати.
Минуло 25 років. Іван виріс — високий, розумний, з теплими очима, як у мене. Він закінчив університет у Києві, працює у великій компанії, знайшов дівчину, і скоро я стану бабусею. Дивлюся на нього і відчуваю гордість, змішану з тихою радістю. Моє життя тепер — це затишний дім, спокійні вечора, сміх сина. Микола поряд, і я вдячна йому за кожен день. Я навчилася бачити світ у світлих барвах, але тінь того лютого вечора живе в мені. Я заплатила за це щастя ціну, яку не побажаю нікому — приниження, страх, втрату невинності, жертви батьків.
Іноді я прокидаюся вночі, і перед очима постає той парк, той сніг, той запах алкоголю. Я не можу забути, як моє тіло ламали, як душу розривали на шматки. Але потім я чую кроки Івана у сусідній кімнаті, його голос, його сміх, і розумію: з цього болю народилося диво. Мій син — моє світло, мій сенс. Заради нього я вистояла, заради нього батьки залишили все. Микола дав мені другий шанс на кохання, і я тримаюся за нього, як за рятівну нитку. Сьогодні я можу усміхатися, але ця усмішка — як маска, під якою прихована рана, що ніколи не загоїться. Я живу, я щаслива, але ціна цього щастя — моя вічна пам’ять про те, що я пережила. І все ж я дякую долі за Івана, за кожен день із ним, за те, що з темряви виросло щось прекрасне.
