Олена повернула додому раніше ніж зазвичай — колега попросила помінятися змінами. Жінка тихо увійшла в квартиру, поклала ключі на полицю і пройшла на кухню. У мийці — гора брудного посуду, на столі — крихти. Неприємне відчуття стиснуло її серце — ні чоловік, ні невістка не потурбувалися прибрати. Мовчки вона вимила все, навела лад і пішла до спальні. По дорозі зазирнула в кімнату Марійки — дівчини не було. Олена зморщила чоло, але не приділила цьому уваги. Однак, зайшовши до своєї кімнати, вона завмерла, ніби під ударом блискавки — на її ліжку лежали Марійка і… ВОЛОДИМИР. Обіймаючись. Напівголі. І це попри її вагітність.
А почалося все з кохання. Тарасу здавалося, що він летить, коли йшов до Марійки. Так, вона була легковажною, занадто вільною в поведінці, але він виправдовував це віком — адже їй лише двадцять. Сам був старшим на два роки, виховувався строго та з любов’ю — мати, Олена Степанівна, відома акушерка, виростила його сама. Вона вклала в усе: душу, мораль, доброту.
Коли Марійка сказала, що вагітна, Тарас не злякався — запропонував одружитися і виховувати дитину. Але Марійка лише усміхнулася: «Ні, до ЗАГСу не піду. Але гроші мені потрібні. Треба якось вирішувати це». Тарас остовпів, але не здався відразу. Переконав: нехай народжує, а дитину віддасть йому — він сам її виросте. Дівчина, подумавши, погодилася. Вони розписалися тихо. Жили в Тараса з матір’ю та вітчимом Володимиром. Але через кілька місяців Тараса не стало — аварія по дорозі з роботи. Олена ледь не збожеволіла від горя. Сина більше нема. Залишилася лише надія — його дитина під серцем у Марійки.
Але Марійка не сумувала. Вона дивилася на Олену як на джерело вигоди. Жила в її домі, їла з її рук, лежала в окремій кімнаті, нічого не робила. Володимир спочатку сердився: «Не хочу бачити цю нахабку». Але незабаром змінив гнів на… дивну увагу. Його погляд на вагітну Марійку ставав все нав’язливішим. Олена це помітила. Але відганяла від себе думки. До того самого вечора…
Коли побачила їх удвох у своєму ліжку — все розлетілося. Вона спокійно, майже льодяним тоном наказала Володимирові піти. Він не сперечався. За десять хвилин його вже не було. Марійка мовчки пішла до своєї кімнати. Олена залишилася сама в спальні, сиділа на краю ліжка і стискала голову руками. Вигнати Марійку? Ні. Їй потрібен онук. Заради нього вона витерпить усе.
Вранці сказала: «Живи тут до пологів. Потім — хоч до біса на роги. Бачити тебе не хочу». Марійка навіть не заперечила — їй було байдуже. Головне — дотягти до кінця і отримати свою вигоду.
Пологи були важкими. Але хлопчик народився. Здоровим. Міцним. Олена була в сльозах від щастя. А Марійка… написала офіційну відмову і пішла. Ні поцілунка, ні погляду. Просто зникла.
Олена назвала малюка Юрком. Вона усиновила його. Спочатку було страшно — вік, самотність, біль. Але він став її повітрям. Сенсом. Життям. Замість сина, якого вона втратила, доля подарувала їй ще один шанс.
Марійка поїхала в невідомому напрямку. Володимир надіслав папери на розлучення. Олена підписала їх, не здригнувшись. Вона більше не згадувала ні його, ні ту, що зруйнувала її дім. Тепер у неї був Юрко. І заради нього вона житиме.
