Оце вже мені точно не треба…
Марічка жила сама. Дітей у неї з чоловіком не було. Спочатку сподівалися, старалися, потім вирішили взяти дитину з дитячого будинку. Вона так хотіла, а чоловіка це мало хвилювало. Йому все було добре. Мабуть, Марічка занадто довго вагалася, міркувала, а час йшов, і після сорока вона сама відмовилася від цієї ідеї. Злякалася, якщо чесно.
Чоловік полюбляв туризм, походи з рюкзаками, намети, пісні біля багаття. Треба віддати йому належне — гарно грав на гітарі. Компанійський, любив вечірки, товариство.
У молодості Марічці теж подобалося таке життя. Але з віком почала втомлюватися. Набридло кожні вихідні мандрувати, у недільний вечір повертатися додому, митися і в понеділок йти на роботу — з опухлими від комарів руками, обвітреним обличчям, недоглянутими нігтями. Хотілося пролежати в ліжку подовше, прийняти гарячий душ, а не митися у холодній річці чи брудному ставку. Скористатися зручним туалетом, а не підставляти голу дупу під укуси комарів.
Від відчуттів теж можна втомитися, коли їх забагато. Почало часто схоплювати спину, від навантажень боліли суглоби. І вона перестала ходити з чоловіком у походи.
Він показав солідарність, теж пропустив пару разів. Але вона бачила, як йому сумно, як він не може всидіти на місці. І переконала його йти без неї. Він зрадів.
— Навіщо ти відпустила чоловіка самого? Пам’ятай мої слова — хтось його прибере до рук. Нічого, з часом б він заспокоївся, — лаяла її подруга.
— У молодості не прибрала, зараз навряд чи.
— Даремно ти так. Чоловік — не жінка, у будь-якому віці в ціні, — похитала головою подруга.
— І що? Пропонуєш іти з ним, щоб не зрадив з кимось? Попри біль? Ну вже ні. Якщо захоче зрадити, то й вдома зрадить. Для цього не обов’язково йти в похід. До того ж у нас склалася певна компанія.
— Ну-ну, — відповіла подруга.
Більше чоловік не запрошував Марічку з собою. Ходив один. Якось непомітно вони почали віддалятися один від одного. Не стало спільних тем для розмов і спогадів. Але нічого незвичного вона за ним не помічала.
Але одного разу він повернувся додому якийсь задумливий, розгублений.
— Розкажи, куди ходили цього разу? — спитала вона, розігріваючи борщ.
— Старим маршрутом, ти там була. Були новенькі.
— А фото? Що наснимав, покажеш? — вона ще намагалася його розбалакати.
— Казав же, ходили старим маршрутом, — чоловік опустив очі, вп’явшись поглядом у тарілку.
Марічка вдала, що повірила. Відчула — сталося те, про що попереджала подруга.
Чоловік мовчав три дні, а потім сказав.
— Вибач. Я закохався. Сильно. Думав, зі мною такого не трапиться, — не піднімаючи очей, промовив він.
— Отак відразу? — здивувалася Марічка.
— Брали її замість тебе. У кількох походах була з нами. Не уявляю життя без неї.
— Вона молода?
Чоловік промовчав.
— Зрозуміло. І що збираєшся робити? До неї підеш? — Марічка намагалася зберегти людське обличчя, не впасти в істерику, не почати скандалити і докоряти.
— Вона теж розлучається з чоловіком. У неї син. Їй нема де жити, не сюди ж я її приведу. Давай розміняємо квартиру. — Чоловік вперше за весь розмову підняв на неї очі.
— А чому вона свою квартиру не розміняє?
— Це квартира чоловіка. Якщо ти не згодна, то я… Не знаю… — Він устав і нервово почав ходити по кімнаті.
Квартира була куплена у шлюбі. Звичайно, усе в ній повстало проти пропозиції чоловіка. Вона довго думала, але згодом погодилася, залишивши за собою право вибрати варіант. Боляче було бачити, як він зрадів.
— Ні, я знала, що ти дурна, але не настільки ж, — сказала подруга і покрутила пальцем біля скроні.
— Ти права. Але там дитина. Він не винний. Я ж не злісна. Навіщо мені одна велика квартира?
Марічці пощастило — однушка дісталася світла, у тому ж районі, недалеко від роботи, щойно після ремонту. Квартирою чоловіка вона не цікавилася. Навіщо?
Залишилася вона сама, в однушці, без чоловіка і дітей. Нічого, звикне.
Одного разу вночі задзвонив телефон. Брат. Дзвонив він вкрай рідко, якщо бути точно, лише раз, коли помер батько.
Марічка приїхала вчитися у велике місто з невеличкого селища. Жила в гуртожитку, потім вийшла заміж… За мірками родичів вона вважалася заможною. Живе і працює в місті, своя квартира. Звичайно, багата. Усі чекали від неї дорогих подарунків. Спочатку Марічка часто їздила додому, але докори в очах рідних, навіть мами, розмови про достаток, дратували. Як довести, що квартира — це не багатство, а потреба, а життя в місті дороге?
Для батьків молодший син був світлом у віконці. Виросте — не кине, буде їм підмогою на старості. Усі розмови і надії були лише про нього. Син, спадкоємець. ОтА потім вона взяла до себе кошеня, яке знайшла біля під’їзду, і зрозуміла, що тепер у неї є хтось, хто чекатиме її вдома.
