Там, над Дністром, я, Тетяна, спустилася з човна, що пахнув смолою й водоростями, і відразу зрозуміла, що назад не повернуся. Повітря тут було інше: вологе, сповнене ароматом сосни, моху, риби й чогось ще, наче саме життя без зайвих домішок.
— Ласкаво просимо, — сказав провідник у рибальському жилеті, молодий Олексій. — Це база «Живі води». Ставте намет, де хочете. Туалет — там. Якщо хочете працювати, завтра о восьмій на березі. Потрібно прибирати сміття.
Тетяна кивнула. Слово «працювати» її не лякало. Лякала тиша. Вперше за довгі місяці хтось не задавав питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Ти вже справилась?», «Ти знову будеш викладати?». Ніхто не дивився зі співчуттям чи тривогою.
Я встановила намет на невеличкому схилі, біля кромки води, сіла на пень, зняла чоботи і опустила ноги в крижану Дністерську воду. І вперше за довгий час не заплакала.
Пройшло два тижні. Я носила відра, копала траншеї, мила каструлі. Руки були в подряпинах, спина боліла від важкого інвентарю, а в голові панувала спокійна тиша. На базі зібралися різні люди: студенти, біологи, колишні ІТ‑спеціалісти, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті, трохи загублені.
— Ким ти була? — одного вечора спитала мене Аня, дівчина з рудими дредами і голосом, немов кобзар.
— Викладачкою. Історія мистецтв. Київський університет.
— Чому пішла?
— Син помер рік тому. Він потонув. Я більше не могла жити. Слів просто не залишилося.
Аня не вигукнула, не розмахнула руками, лише кивнула:
— Розумію. У мене батько — рак. Помер у грудні. Я приїхала сюди, бо інакше зійшла б з розуму.
— Тут не зійти з розуму?
— Тут можна зійти, але не страшно.
Тоді я вперше посміхнулася.
Я почала малювати на крафтовому папері, виготовленому зі старих мішків. Зображувала річку, птахів, людей біля вогнища, іноді свого сина. Тепер він був у рибальському жилеті й з веслом, усміхався.
Одного разу хтось повісив мої малюнки на мотузці біля їдальні. Ввечері всі принесли свої — фотографії, вірші, вироби з кори.
— Оголошую день самовираження, — вигукнув Андрій, високий і завжди розпатужений координатор. — Хто ким був, ким став, ким хоче бути — покажіть!
— А ти? — спитала я.
— Маркетологом був. Тепер — чоловік з сокирою. І мені, знаєш, подобається.
Ми сміялися і більше не ховали своїх шрамів.
У третій місяць прийшло лихо. Не з лісу, а з міста. На човні підпливли моя мати і сестра Олена, мов видіння в яскравих куртках, з величезними валізами й обличчями, сповненими докору.
— Тетяно! Ти з розуму з’їхала?! — крикнула мати біля мого намету. — Де ти взагалі? Тут люди‑дикуни! Як ти виглядаєш! Боже мій, чи це законно?
Сестра Олена оглядалась, ніби шукала куди поскаржитись.
— Ми так за тебе хвилювалися! Ти не береш трубку, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. І, між іншим, тобі майже сорок! Ти викладач!
Тихо. Люди біля вогнища затихли. Аня підійшла ззаду, тихо доторкнулася до плеча:
— Потрібно?
— Ні. Я сама.
— Ми в шоку, — продовжувала мати. — Думали, ти в депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, потрібна реабілітація.
— Це і є моя реабілітація, мамо.
— Не дурнись. Ти спиш у наметі! Ти носиш воду! Ти ходиш з чужинцями!
— Вони не чужі. А ти… Ти давно мене не чуєш.
— Тетяно, — втрутилася Олена. — Ти нас не чуєш. Ми ж твої рідні!
— Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла піднятись? Коли щодня думала, що краще б померла замість нього?
— Ми… намагалися допомогти!
— Ні. Ви дзвонили, казали: «Зберися, ти сильна». Сильна — це не допомога. Це виправдання, щоб не бути поруч.
Мить тиші, лише річка плескала, ніби погоджуючись.
Андрій підходить, пропонує чашку чаю. Мати підскакує:
— Хто це?! Тебе зомбував?
— Це людина. Один з небагатьох, хто не боїться моєї болі. А я — не зомбована. Я жива.
— Ти божевільна, — прошепотіла Олена. — Просто божевільна.
— Можливо. Але це мій вибір.
Вони поїхали наступного дня без прощань. Я сиділа на причалі босоніж, з банкою меду в руках. Аня сіла поруч.
— Як ти?
— Як дерево, у якого вирвали корені, а воно раптом пустило нові.
— Класна ти. Викладачка.
— Так.
