Розділ 1: **Ти не варта моїх сліз**
— Не забувай, Оленко: якби не я, ти б взагалі людиною не стала, — промовила матір, закріплюючи волосся шпилькою з бурштином. — Я тебе на руках випестила, чоловіка тобі знайшла, з дитиною допомагаю — а ти?
Олена мовчки мила посуд. Рухи були автоматичними, але всередині вузол болю затягувався ще тугіше. Вона знала: зараз почнеться лекція про те, як усе робиться «не так».
— А про роботу взагалі мовчу. Хто йде у бухгалтері після філфаку? Ганьба. Могла б викладачкою бути. Як Тетянка, дочка моєї подруги. А ти…
Олена не відповідала. Навчилася мовчати. Мовчання було її єдиним щитом. Якщо наважувалася заперечити — починалася буря. Мати вміла бити словами.
—
Родина жила в старенькій «трьохкімнатці» на околиці: Олена, її чоловік Богдан, шестирічна донька Софійка та мати — Надія Степанівна. Після смерті батька Олена наполягла, щоб мати переїхала до них. Спочатку здавалося гарною ідеєю: бабуся поруч, допоможе з онукою, Олена зможе спокійно працювати.
Але незабаром Надія Степанівна перетворила дім на свою вотчину. Кожен крок коментувався, навіть чай Олена заварювала «неправильно».
Богдан терпів. Іноди жартував, іноди зникав у гаражі. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком. Без пафосу, але з теплотою. Олена любила його, але з кожним роком це тепло віддалялося — ніби щось холодне стояло між ними. І це «щось» сиділо на кухні в халаті з квітами й розповідало, як треба жити.
—
Розділ 2: **Діагноз**
Все змінилося після дзвінка від лікаря. Ставало гірше: сильні болі, дезорієнтація, нудота. Діагноз підтвердив найгірші побоювання — гліобластома. Лікарі казали про «кілька місяців», якщо пощастить — рік.
Олена не плакала. Вона завмерла, потім перейшла у режим дій. Аналізи, клініки, консультації. Перенесені зустрічі, прохання до начальника про дистанційну роботу. Він погодився. Богдан теж. Навіть Софійка відчувала: мама тепер одна несе тягар.
Надія Степанівна не змінилася. Скаржилася на медсестру, грубила лікарям, критикувала суп. Тільки іноді, коли думала, що її не чують, нишком зітхала у подушку.
—
Розділ 3: **Таємна скринька**
Одного разу Олена перебирала речі у коморі, шукаючи старий плед. Серед коробок знайшла взуттєву коробку. Всередині — листи. Більшість адресовані їй, але написані чужим почерком.
Перший лист:
«Оленко, я чекаю. Подзвоню знову, не вірю, що ти просто зникла. Твоя Мар’янка.»
Мар’янка. Її подруга з університету. Найближча. Та, з якою мріяли про Францію, книгарню, оповідання. Вони не сварилися — просто раптом перестали спілкуватися. Олена думала, що Мар’янка сама її покинула.
Інші листи — теж від неї. Ще один — від роботодавця: запрошення на стажування до Києва. Конверт був знайомий — колись вона отримала такий самий, але… порожній. Тоді подумала, що помилка.
А ще лист від Богдана. Старий, ще до весілля. Він писав про мрію переїхати до Одеси, відкрити справу біля моря. Олена його не отримала. Тоді думала — Богдан передумав.
Світ перехилився.
Це не були помилки. Це був саботаж.
Мати перехоплювала листи. Ховала. Можливо, навіть підробляла відповіді. У пам’яті спливало:
«Та Мар’янка твоя — нікчемна, кине тебе!»
«Богдан? Та він тебе на шиї потягне!»
«Яка стажування? Це шахраї. Хочеш у Києві посуд мити?»
І вона вірила.
—
Розділ 4: **Розмова**
Олена вийшла на кухню, сіла навпроти матері.
— Я знайшла листи. Від Мар’янки. Від Богдана. З Києва.
Надія Степанівна не зворухнулася.
— Ну і?
— Ти їх ховала?
— Звісно. Бачила: тобі не вистачить розуму зрозуміти. Та Мар’янка — хижачка, Богдан — нікчема, а в Києві б тебе обдурили. Я рятувала!
— Це не захист. Це — крадіжка мого вибору.
— Я мати! Я знаю, як краще!
— Ти хотіла, щоб я була поруч. Залежною. Ти й татові говорила, що я йому не потрібна. Ти зруйнувала все.
— Без мене б ти пропала!
— А що, як саме з тобою я пропала?
Надія Степанівна замовкла. У очах мелькнуло щось схоже на страх.
— Я боялася залишитися сама.
—
Розділ 5: **Новий початок**
Через тиждень Олена зібрала речі. Зняла квартиру в іншому районі. Богдан допоміг з переїздом, Софійку влаштували до нового садочка. Він обійняв її, коли вона впала на коробку з книгами й ридала.
— Все відбудуємо. Але тепер — за нашими правилами.
—
Розділ 6: **Тиша**
Надія Степанівна померла за чотири місяці. Олена навідувалася — привозила їжу, перевіряла сидінку. Але всередині вона була вже іншою. Не дівчинкою, яка шукає схвалення.
Жінкою, яка вперше дозволила собі жиОлена розкрила обійми вітру на балконі, слухаючи, як сміх Софійки змішується з шумом листя, і зрозуміла, що нарешті впала на землю — не від болю, а від щастя.
