– Ти не варта моїх сліз, – сказала мати, заколюючи волосся шпилькою з бурштином. – Пам’ятай, Олено: якби не я, ти б і людьми не стала. Я тебе на руках виростила, чоловіка тобі знайшла, з дитиною допомагаю – а ти?
Олена мовчки мила посуд. Рухи її рук були автоматичними, але всередині щось стискалося в тугий вузол. Вона знала: зараз почнеться лекція про те, як усе робиться не так.
– А про твою роботу я взагалі мовчу. Хто після філфаку стає бухгалтером? Ганьба. Могла б викладачем бути, як Даринка, донька моєї подруги. А ти…
Олена не відповідала. Вона навчилася мовчати. Мовчання було її єдиним щитом. Коли вона намагалася заперечити – все перетворювалося на бурю. Мати вміла бити словами.
Родина жила в старенькій “трішці” на околиці Києва: Олена, її чоловік Дмитро, шестирічна донька Софійка та мати – Наталія Петрівна. Після смерті батька Олена наполігла, щоб мама переїхала до них. Спочатку здавалося, що це гарна ідея: бабуся поруч, допоможе з дитиною, Олена зможе спокійно працювати.
Але дуже скоро Наталія Петрівна захопила весь простір. Вона розпоряджалася в домі, коментувала кожен крок, і навіть чай Олена заварювала «неправильно».
Дмитро терпів. Іногда жартував, іногда зникав у гаражах надовго. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком. У ньому не було пафосу, але була теплість. Олена любила його, але з кожним роком ця теплість віддалялася – ніби щось холодне стояло між ними. І це «щось» сиділо на кухні, у халаті з квітами, і розповідало, як усе має бути.
Все змінилося після дзвінка від дільничного лікаря. Ставало гірше: сильні болі голови, втрата орієнтації, нудота. Діагноз підтвердив найгірші очікування – гліобластома, неоперабельна. Лікарі казали про «кілька місяців», якщо пощастить – рік.
Олена не плакала. Вона просто завмерла. А потім увімкнулася – як автомат. Аналізи, клініки, консультації. Вона переносила робочі зустрічі, просила начальника дозволити працювати віддалено. Він пішов назустріч. Дмитро – також. Навіть Софійка, здавалося, відчула, що мама тепер усе робить сама.
Наталія Петрівна ніби не змінилася. То скаржилася на медсестру, то грубила лікарю, то нарікала, що борщ не такий, як треба. Лише іноді, коли думала, що її не чують, зітхала в подушку по ночах.
Одного разу Олена прибиралася в коморі – шукала старий плед. Там, серед коробок, вона знайшла взуттєву коробку. Всередині – листи. Більшість адресовано їй, але написані чужим почерком.
Перший лист починався так:
“Оленко, я чекаю на тебе. Зателефоную ще, не вірю, що ти просто зникла. Твоя Іринка.”
Іринка. Її подруга з університету. Найближча. Та, з якою вони мріяли поїхати до Парижу, відкрити книгарню, писати оповідання. Вони не посварилися – просто якось перестали спілкуватися. Раптом. І все цей час Олена була впевнена: Іринка просто зникла.
Наступні листи були від неї, ще один – від роботодавця: її запрошували на стажування до Львова. Олена впізнала конверт – такий самий колись прийшов, але… порожній. Тоді вона подумала, що це помилка.
Ще один лист був від Дмитра. Старий, ще до весілля. Він писав, що мріє поїхати з нею до Одеси, відкрити маленьку справу, жити біля моря. Олена не отримала цього листа. Тоді вона подумала, що Дмитро просто передумав.
Вона сіла прямо на підлогу, тримаючи ці листи у руках. Світ трохи перекосився.
Це не були помилки. Це був саботаж.
Мати перехоплювала листи. Ховала, можливо, навіть підробляла відповіді. В голові спливали фрази:
“Та Іринка твоя – порожня, кине тебе за першої нагоди”
“Дмитро? Та він тебе на шию потягне! Куди ви без мене?”
“Яка стажування? Це шахраї. Хочеш у Львові посуд мити?”
І вона вірила.
Олена сиділа з листами весь вечір. Потім вийшла на кухню, сіла навпроти матері. Момент, коли правду вже не приховаєш.
“Я знайшла листи. Від Іринки. Від Дмитра. Зі Львова.”
Наталія Петрівна не здригнулася. Лише хитнула головою:
“Ну і що?”
“Ти їх ховала?”
“Звісно. Я ж бачила: у тебе розуму не вистачить зрозуміти, що до чого. Та Іринка – хижачка, Дмитро – нікчемний, а у Львові тебе обдурили б. Я тебе від лиха рятувала!”
“Це не захист. Це – контроль”, – тихо сказала Олена. “Ти вкрала у мене вибір.”
“Я мати! Я знаю, як краще!”
“Ти хотіла, щоб я була при тобі. Завжди. Під рукою. Залежною. Ти ж не лише листи ховала. Ти ж і батькові казала, що я йому не потрібна. Ти зруйнувала наші стосунки. І моє життя – теж.”
“Дурниці! Без мене ти б пропала!”
“А ти не думала, що саме з тобою я пропала? Я втратила все, що могла б побудувати.”
Наталія Петрівна на секунду замовкла. В її очах мигнуло щось схоже на страх – чи на порожнечуОлена схопила пальто і вийшла у холодну ніч, відчуваючи, як вперше за довгі роки її серце б’ється не чужим, а власним ритмом.
