Знаєте, бувають такі моменти, коли терпець просто лопається. Ось так взяти й закінчується, ніби хтось провів рису: все, досить. У мене цей момент настав у звичайний вечір, коли я смажила картоплю.
День видався ворогу не побажаєш. На роботі завал, начальник увесь мозок виніс зі своїм звітом, а тут ще Вітя подзвонив: “Оленко, мати заїде, вона в центрі була, потім до нас”. Ну так, звичайно. Коли це Наталя Іванівна просто так мимо проходила? Наче спеціально обирає час, коли я з роботи повертаюся.
Стою біля плити, перевертаю цю нещасну картоплю. У скронях стукає, ноги гудять після підборів, а руки машинально рухають лопаткою. Вправо-вліво, вправо-вліво. А так хочеться просто сісти, ввімкнути серіал, вимкнути телефон
“Ольго!” лунає з порога. “Ти де?”
Ось і вона. Я навіть не обертаюся знаю, зараз прошелестить своїми фірменими туфлями по коридору, загляне на кухню
“А, ось ти де”, Наталя Іванівна по-господарськи сідає за стіл. Дістає телефон, втуплюється в екран. “Налий мені чаю і зроби бутерброд. Втомилася я сьогодні”.
Я завмираю. В голові ніби щось клацає. Три роки. Три роки я чую ці вказівки, це “налий”, “подай”, “зроби”. Ніби я не невістка, а домробітник, якій забули заплатити.
“Чайник на плиті”, кажу я несподівано спокійно. “Хліб у шафі”.
Тиша. Така, що повітря можна ножем різати. Краєм ока бачу, як свекруха піднімає голову від телефона. Повільно, ніби не вірить своїм вухам.
“Що-що?” її голос стає крижаним. “Ти що це собі дозволяєш?”
Я вимикаю плиту. Витираю руки рушником тим самим, з соняшниками, що вона притаранила на новосілля. “Щоб затишно було”, сказала тоді. Повертаюся до неї.
“Я дозволяю собі бути людиною, а не прислугою”, кажу тихо. “Я теж втомилася. У мене теж був важкий день. Якщо вам потрібна допомога давайте домовлятися, а не командувати”.
І тут, ніби за замовленням, на кухню входить Вітя. Завмирає в дверях, очі розгублені. Переводить погляд з мене на матір, потім назад. Ну звісно, він же у нас конфліктів боїться як вогню.
“Вітеньку!” підкидається Наталя Іванівна. “Ти подивись, що твоя жінка собі дозволяє! Я прошу її про елементарне”
Я не даю їй закінчити. Повертаюся до чоловіка:
“Віть”, кажу. “А ти сам мене поважаєш?”
За вікном гудуть машини, на плиті холоне картопля, а ми троє зав
