Коли Оксана поверталася з роботи п’ятничним вечором, вона навіть не уявляла, що цей день змінить її життя. Відчинивши двері, вона, як завжди, гукнула:
— Коханий, я вдома!
Тиша. У хаті було незвично тихо.
— Дивно… Він мав би вже бути тут, — подумала жінка й пішла у спальню.
Вона штовхнула двері — і зупинилася, наче прикована. Тарас, її чоловік, стояв біля ліжка й поспішно складав свої речі у валізу.
— Тарасе… Що ти робиш? — прошепотіла Оксана, не вірячи очам.
— Я йду, — спокійно відповів він, навіть не глянувши на неї.
— Як йдеш? Чому?! Що сталося?
— Все через твого батька, — кинув він роздратовано.
— Мого батька?.. А він до чого тут?
Оксана не розуміла — ні слів, ні сенсу, ні того, що взагалі відбувається. А тим часом її родинне життя, в яке вона вклала стільки тепла, любові й терпіння, руйнувалося прямо на її очах.
Вони познайомилися, коли Оксані було двадцять вісім. Тарас був старшим на вісім років — впевнений у собі, привабливий, досвідчений. Тоді їй здавалося, що вона зустріла справжнього чоловіка. Рідні, подруги, всі навколо твердили, що пора заміж. Годинник тікає, вік, мовляв, не дівочий. Оксана почала дивитися на кожного потенційного залицяльника як на майбутнього чоловіка — і це лякало чоловіків.
Але з Тарасом все було інакше. Познайомилися через колегу в кав’ярні, розбалакалися — і понеслося. Він був ввічливим, уважним. А коли дізнався, що в Оксани є власна квартира, новий іномарка, гарна посада у міській адміністрації та батько-бізнесмен — раптом став особливо турботливим і ніжним.
Через рік вони влаштували розкішне весілля. Все оплатив її батько. Тарас не заперечував. Більше того — із захватом погодився на посаду продавця в одному з магазинів тестя.
Сімейне життя спочатку здавалося казкою: поїздки за кордон, вечері, подарунки. Лише одна деталь псувала картину: Тарас ніде не платив. Усюди — Оксана. Спочатку вона не звертала уваги. Потім почала просити. Потім — благати.
— Чому я все тягну сама? — скаржилася вона подрузі. — Я хочу почувати себе жінкою, тендітною, за якою доглядають.
Але Тарас сміявся:
— Люба, не дурій. У нас усе добре. Не звертай уваги на дрібниці.
На роботі він майже нічого не робив, більшість часу проводив у телефоні, а гроші, які заробив, відкладав на свій рахунок. Оксана ні про що не здогадувалася.
А потім захворіла. Серйозно. На місяць опинилася в лікарні. Батьки навідували її щодня, Тарас — рідко. Коли вона повернулася додому, то ахнула: бруд, немиті миски, підлога в смітті.
— Ти взагалі не прибирав?! — скрикнула вона.
— А з чого б? Це жіноча робота, — відповів він ліниво.
— Але я була в лікарні, Тарасе! І все одно прибирати мені?!
— Ну, ти ж уже вдома. От і прибирай.
Оксана, шатаючись від слабкості, викликала клінінгову службу. Лікар сказав: відновлення займе щонайменше рік. Про вагітність поки й мови не йшло.
Коли через рік лікарі нарешті дозволили їй вагітніти, вона із трепетом розповіла про це чоловікові.
— Уявляєш? Нам тепер можна… Ми можемо почати планувати!
— Ну… Я зараз зайнятий. Не до цього, — буркнув він, втупившись у геймпад. Нова приставка, подарунок на її гроші, тепер була його сенсом життя.
Минали тижні. Він усе так само відмахувався. А одного разу випалив:
— Знаєш, Оксано… Я йду. І дитини від тебе не хочу.
— Що ти кажеш?!
— Я тебе не люблю. Та й не любив. Просто з тобою було зручно. Квартира, гроші, машина. Тепер усе це набридло. Втомився я від тебе. Ти мені більше не потрібна.
— Тарасе, ти… ти не можеш так. Ти ж бачив, як я лікувалася, як чекала!..
— Це твої проблеми. Не мої. Я вільна людина.
Він захлопнув валізу, сунув туди приставку — і пішов.
Оксана не їла, не спала, сиділа у квартирі, дивлячись у порожнечу. Через три дні приїхали стурбовані батьки. Батько, побачивши дочку у такому стані, ледве стримав гнів.
Вони забрали Оксану до себе за місто. Тараса звільнили того ж вечора. А незабаром Володимиру Івановичу вдалося через знайомих анулювати банківський рахунок зятя. Всі його «заощадження» — зникли.
Тарас лишився з порожніми кишенями, без роботи, без житла. Йому ледве вистачило грошей на оренду кімнати. Що робити далі — він не знав.
А Оксана за кілька місяців влаштувалася на нову роботу. Там вона зустріла чоловіка на ім’я Ярослав. Він не був молодшим, але був чесним, спокійним, і з першого погляду проникнувся до неї повагою і добротою.
А через півроку в її житті трапилося маленьке диво: дві смужки на тесті. Сльози, сміх, дзвінок батькам — і безІ тепер, коли вона тримала на руках свою маленьку доньку, Оксана усміхнулась, знаючи, що найкраще ще попереду.
