Запах парфуму в машині був занадто насичений. Соломія прочинила вікно десь на два пальці, і в салон зайшов подих дороги пилюка змішалась із гарячим подихом червневого асфальту. Цей червень видався спекотним, липким, а неба ані краплі дощу.
Ти знову мовчиш, промовив Вячеслав, не відводячи погляду від дороги.
Я не мовчу. Я думаю.
Про що думати? Все вже готово, все заплачено. Просто розслабся.
Соломія поглянула на його руки на кермі. Гарні руки, доглянуті, з акуратно підстриженими нігтями. Архітекторські руки. Вона так і не зрозуміла за два роки, чому в архітектора такі чисті руки, наче він нічого в житті не тримав.
Славо, мамина сукня Ти розумієш, вона купила її на базарі. Намагалася. Але твої гості
Мої гості нормальні люди.
У кожного нормального своє уявлення про тих, хто до їхнього кола не належить.
Він зітхнув крізь ніс коротко, майже нечутно. Цей звук Соломія вже вивчила: це означало мені набридло доводити очевидне.
Соломіє, у нас сьогодні весілля. Наше. Ну чому ти не можеш хоча б сьогодні не шукати проблем на рівному місці?
Вони є. Я це просто відчуваю.
Ти завжди щось відчуваєш
Прозвучало це все, як докір.
За вікном промайнув вказівник: Ресторан Золоте Поле, 2 км. Соломія поправила фату білий тюль з дрібними перлинками по краю, вибраний Галиною Опанасівною в салоні на проспекті Свободи у Львові. Соломія не пручалася останні місяці вона багато чого не помічала, бо всю себе поринула в підготовку до весілля. Вірила, що все буде гаразд.
Тато нервує, прошепотіла вона. Він ніколи не був у таких місцях.
Соломія.
Що?
Досить. Будь ласка.
Вона замовкла. Вдивилася у вікно. Поля обабіч дороги були густо-зелені, живі. Десь там, за обрієм, стояло село Лісова Пісня. Там їхня хата з блакитними віконницями, де минали її дитинство і бабуся Параска, яка сиділа під вікном з пяльцями і казала: «Соломійко, голка то не просто інструмент. То розмова з тканиною. Прислухайся, вона відповідає».
Вячеслав зупинив авто коло ресторану. Вийшов, обійшов машину, відчинив їй двері такі речі він вмів: красиві жести, гарні слова у потрібний момент. Взяла його під руку й усміхнулася а що ще залишалося.
Батьки вже були всередині. Соломія побачила їх одразу: Олена Петрівна і Андрій Семенович стояли-принишкли біля стіни, ніби два горобці, які випадково потрапили на виставку папуг.
Мама була у темно-синій сукні з мереживним комірчиком, спідниця трохи довше, ніж зараз носять. Волосся акуратно закручене, у вухах маленькі сережки з блакитними намистинками, які тато подарував їй на двадцять пяту річницю. Тримала сумочку обома руками, ніби оберігаючи, й дивилася на кришталеві люстри з виразом, з яким дитина дивиться на щось надто красиве і малознайоме.
Тато в костюмі, який Соломія бачила лише на старих фото: темно-сірий, широкоплечий, з девяностих років. Так старанно випрасував, що стрілки на брюках були, як по лінійці. Краватку завязав трохи навскоси.
Соломійко! мама ступила було до неї, але зупинилася, боячись помяти сукню. Просто взяла дочці руки. Яка ж ти гарна.
Ти теж гарна, мамо.
Олена Петрівна злегка, соромязливо засміялася. Вона завжди так сміялася, коли хотіла спростувати комплімент.
Андрій Семенович обійняв дочку тихо, обережно, щоб не помяти.
Молодець, доню, сказав він.
Галина Опанасівна зявилася в залі хвилин за десять. Зайшла чітко, як люди, до яких всі звикли придивлятися. Сукня бордового шовку, перлове намисто у кілька рядів, волосся як з салону. Їй пятдесят пять, виглядає на сорок вісім і знає це.
Соломійко, поцілувала повітря біля щоки нареченої. Ну просто крихітка! Славік, бери таку дружину і тримай міцно.
Усмішка Вячеслава була робочою, такою, яку Соломія помічала на переговорах.
Повернувшись до батьків Соломії, Галина Опанасівна поглянула оцінююче, але зовні приязно щось наче сканер в магазині.
Олено Петрівно, сказала вона тепло, Андрію Семеновичу. Дуже рада знайомству. Славік про вас чимало розповідав.
Мама кивнула. Тато потис протягнуту руку.
За столом місце Соломіїних батьків було на далекому кінці поряд із двоюрідним братом Вячеслава і його дружиною, які весь вечір говорили лише одне з одним про ремонт у квартирі на Сихові.
Соломія помічала краєм ока: мама їла повільно, вибирала виделку, ніби боялася переплутати. Тато випив трохи горілки і вдивлявся у львівський вечір за вікном. Іноді ловив мамин погляд, і в цих поглядах було стільки, що Соломія відверталася.
Тости читали по черзі. Спершу свідок Вячеслава, легковажний хлопець із дорогим годинником. Потім дружка Марічка, швидше знайома, ніж подруга. Пізніше ще хтось. Шампанське гарне, їжа святкова. Офіціанти літали майже нечутно.
Галина Опанасівна взяла мікрофон якраз на пів на девяту. Піднялась повільно, з гідністю. Усі стихли.
Хочу сказати кілька слів, почала вона голосом упевненим, трохи командним. Тост від мами нареченого, як кажуть, особливий.
Люди підтримали сміхом.
Мій Славік завжди був із щирим серцем, театральна пауза. У дитинстві він підбирав котиків, допомагав із уроками сусідським дітям. Це від батька (світла йому память), ну і трохи від мене, короткий сміх. Коли він познайомив мене із Соломією, було несподівано вибір у нього був завжди широкий. Але він обрав її: дівчину з маленького села, з дуже скромної, можна сказати, простої сімї. Думаю, це і є благородство серця.
Соломія відчула, як Славко поруч затиснув щелепу. Але не поворухнувся.
Батьки Соломії, Галина поглянула на далекий кінець столу, люди працьовиті. Ми цінуємо працю. Прибиральниця, водій це ж такі потрібні професії. Кожна людина на своєму місці важлива. Ще пауза. Але давайте чесно: не кожна мама на місці наших гостей відпустила би дочку в таке життя. Це сміливість. Я навіть трохи заздрю́ цій простоті. Коли не маєш претензій до світу, легше жити. Чи не так?
Сміх був не дуже переконливий. Хтось майже не сміявся.
За Славка і Соломію! підняла келих Галина Опанасівна. Щастя і любові. І нехай наша Соломія ніколи не забуває, звідки вона це робить її особливою.
Кришталеві бокали заграли.
Соломія не пила. Сиділа з келихом у руці й дивилася перед собою. Усередині було тихо і зимно, як на початку грудня.
Вона подивилася на маму.
Олена Петрівна всміхалася. Та посмішка була найгіршою, що Соломія бачила того вечора натягнута, з любязною ввічливістю ображеної людини, яка не має права сказати у відповідь жодного слова.
Тато опустив очі. Його краватка була справді перекошена.
Соломія поставила келих. Встала.
Можна й мені щось сказати? спитала неголосно, та у тиші її почули всі.
Вячеслав глянув в очах маячила то тривога, то прохання.
Соломія взяла мікрофон від офіціанта.
Дякую кожному, хто прийшов сьогодні, голос дивно навіть для неї не тремтів. Особлива подяка моїм батькам. Моїй мамі, Олені Петрівні, яка тридцять років прибирає чужі офіси, але її власна хата чистіша за будь-який ресторан. І моєму татові, Андрію Семеновичу, котрий у будь-яку пору року сідає за кермо, щоб ми не бідували. Вони приїхали не тому, що їх запросили, а тому, що вони мої батьки. Я їхня донька. Не дівчина з глухого села, не обєкт доброчинності. Просто їхня донька.
В залі тиша. Галина Опанасівна тримала келих, не зводячи очей із Соломії.
Гідність, продовжила Соломія, не залежить від того, у якому ресторані ти їси, чи якою машиною їздиш. Я це знаю, бо бачу її щодня у людях, щойно названих простими. Повторила слово простими вголос, наче смакувала. Так, вони прості. Такі ж прості, як хліб. Як вода. Як чесність.
Вона поклала мікрофон акуратно на стіл.
Зняла фату. Білий тюль ліг на скатертину поруч із келихом.
Славо, сказала вона і подивилась на нього.
Він так і не підвів очей.
Цього було досить.
Соломія підійшла до мами, взяла за руку. Кивнула татові. Той підвівся мовчки, трішки стягнув піджак.
Вони пішли. Повільно, нічого не приховуючи.
На вулиці пахло жасмином. З сусіднього двору лунала музика легка, літня, із баяном.
Соломійко почала мама.
Мамо, не треба. Все добре.
Куди ж тепер?
Додому, сказала Соломія. Тату, як ти?
Тато посміхнувся, поправив краватку:
В порядку, відповів.
Сіли у татів старенький жигуль кольору мокрого асфальту, їхровесника Соломії. Мотор підкашляв, затих і поїхав.
Дорога до Лісової Пісні займала три з половиною години.
Мама задрімала на задньому сидінні. Тато мовчав. Соломія дивилася у нічні поля. Думок не було, тільки тиша.
На світанку тато спитав:
Ти шкодуєш?
Соломія подумала.
Не знаю, чесно сказала.
Він кивнув. Більше не питав.
Хата зустріла запахом старого дерева й бузку із палисадника. Киця Мурка сиділа на ґанку дивилася так, ніби знала, що вони повернуться.
Перший тиждень Соломія майже не виходила зі своєї кімнати. Не тому, що соромилася, хоча й сором жеврів під ребрами. Просто не знала, куди подітися. Пять років у Львові, два роки із Славком і все це закінчилось за один вечір, так підкидають вимикач на завершення старого фільму.
Телефон вимкнула на другий день. Славко дзвонив дванадцять разів першу добу, потім здався. Вона не вмикала, щоб не перевіряти.
Мама приносила чай і мовчала так, що від того було легше.
Тато ремонтував огорожу в саду. Постукування молотка жило за вікном рівне, неспішне, заспокійливе. Соломія думала: так і треба взяв і зробив.
На восьмий день вона піднялася на горище. Там, у скрині під горою старих журналів, лежали бабусині пяльця деревяні, оброблені роками. І ниток повна коробка різнокольорові, акуратно поскладані, як залишила бабуся Параска.
Соломія знесла усе вниз. Поставила пяльця біля вікна.
Мама зайшла з чайником і принишкла.
Бабусині, сказала тихо.
Так.
Вона тебе добре навчила. Ти памятаєш?
Я все памятаю.
Взяла голку. Заправила нитку. Перший стібок вийшов криво, рука тремтіла. Другий рівніше. Третій уже майже як колись.
Вишивала з дитинства. Це було в крові, якщо таке буває. Бабуся казала: це розмова. Кожен стібок то слово, кожен колір настрій. Коли вишиваєш не мовчиш, навіть якщо навколо тиша.
Перші дні Соломія вишивала без плану. Руки самі знаходили шлях: червона нитка, потім синя, потім золота. Із хаосу зявилося листя, тоді пташка, тоді квітка з вісьмома пелюстками бабусин оберіг.
Сусідка Зінаїда Іванівна заглянула через тиждень повернути ножиці.
Ану покажи, кивнула на пяльця.
Соломія показала.
Зінаїда мовчала довго, тримаючи в повітрі вишитий рушник.
Це ж Таке треба продавати, дівчинко. А не ховати по ящиках.
Кому це треба?
Мені треба. Просто зараз треба. Скільки за пташку?
Соломія розгубилась.
Зінаїдо Іванівно, ви жартуєте
Я не жартую. Я гроші даю, а не співчуваю. Це інше.
Це її зупинило. Співчуття і справжній інтерес різні речі.
До вересня вже було шість робіт: два рушники із традиційними орнаментами, панно із квітами, спогад-ліс, дві серветки з пташками.
Зінаїда взяла пташку і рушник. Заплатила трохи, більше символічно, але це були перші гроші за свою працю, і вони відчувалися зовсім по-іншому, ніж платня в ательє.
Назар прийшов наприкінці вересня.
Соломія сиділа біля вікна з пяльцями, коли мама покликала: до тебе прийшли.
Вийшла на ґанок. Перед хатою стояв чоловік, років 35, у куртці і робочих черевиках. Високий, темне волосся, робочі руки, не архітекторські.
Добрий день. Назар із Калинівки, сусіднього села. Зінаїда казала, що ви рушники вишиваєте.
Так, вишиваю.
Дуже треба для мами. Її день ангела в листопаді. Хочу щось особливе. Не фабричне. Вона колись вишивала різницю знає.
Соломія поглянула. Просто звичайна людина ні дорікання, ні поблажливості.
Заходьте, покажу, що є, або під замовлення.
Він оглянув усе, що залишилося, не поспішав. Брав рушник у руки, розглядав нитку, малюнок, край.
Це якийсь подільський візерунок? спитав.
Так. Бабуся вчила символи родючості та захисту дому.
Ви місцева?
Так, Лісова Пісня. Жила кілька років у Львові повернулась.
Він кивнув і не питав чому. Соломія це оцінила.
Оцей беру. І ще оцей. Один мамі, другий у хату. В мене Віра любить усе гарне розглядати. Їй вісім років, мабуть, художниця виросте.
Як звати?
Віра.
Обговорили ціну. Назар не торгувався, хоча кількість гривень була скромна.
Перед виходом запитав:
Можна буде ще прийти по щось?
Приходьте.
Тоді зайду. Віра просить щось із конями. Любить коней.
Соломія засміялася.
З конями зроблю.
Він пішов. Мама виглянула з кухні з виразом людини, яка все чула, але питати буде потім.
Добрий чоловік, мовила.
Мамо!
Що? Просто кажу.
Через два тижні Назар забрав рушник для мами, привіз із собою Віру. Тиха дівчинка, темноволоса, з великими серйозними очима. Відразу потягнулась до пялець.
Це кінь? запитала.
Ще ні, тільки почала.
А коли буде кінь?
За тиждень.
Віра кивнула, ніби все прийняла.
Назар пив чай із Оленою Петрівною на кухні: говорили про погоду, врожай, жовті листя.
Потім сказав Соломії:
У вас це справжнє. Я не тямлю, але видно різницю: з душею зроблено.
Дякую.
Ви не пробували продавати ширше, не лише сусідям? В інтернеті є майданчики. Моя покійна дружина продавала там кераміку добре шло.
Соломія замислилася.
Думала. Але не знаю, з чого почати.
Давайте допоможу? В знайомого є досвід.
А навіщо вам це?
Назар подивився спокійно.
Просто гарне діло не треба ховати.
Просто, по-сільському. Соломія оцінила це теж.
Жовтень минув у роботі. Соломія вишивала по вісім годин на день. Віра приходила раз на раз із батьком, а раз сама через поле сиділа мовчки, вчилася дивитися, як голка малює стежки.
Назар допоміг зробити сторінку в інтернеті. Соломія сфотографувала роботи, підписала коротко. Перший замовлення за три дні з іншого міста. Потім ще і вже їх сім до кінця жовтня.
Вона працювала і не думала про Славка. Майже. Часом ночами щось накочувало, гостре і гірке, як ліки. В темряві виникало його обличчя не слова, не вчинки, а саме мовчання. Ото боліло найбільше.
У листопаді, після першого снігу, на подвірї зявився сірий джип. Великий, німецький, не до місця.
Соломія побачила крізь вікно.
Спершу подумала: чужі. Помилились селом.
Вийшла Галина Опанасівна в довгому пальті, у чоботах на підборах, які відразу почали грузнути в багнюці. За нею, трохи позаду Вячеслав. Комір піднятий, руки в кишенях.
Дверей не відчиняла. Відчинив тато, мовчки вийшов на ґанок.
Доброго дня, сказала Галина. Можна побачити Соломію?
Вона вдома, відповів тато.
Покличете?
Після паузи тато крикнув:
Соломіє! До тебе.
Соломія вийшла, стала біля батька. Стара кофта, джинси, волосся в косу, пальці в мозолях.
Соломіє, почала Галина, голос був мякший, майже просильний. Ми приїхали поговорити. По-людськи.
Говоріть.
Може, зайдемо?
Соломія глянула на Вячеслава. Дивився вбік.
Говоріть тут.
Галина зітхнула, переминалась з ноги на ногу.
Розумію, той вечір не вдався. Може, зайвого наговорила. Але це ж емоції. Кажу ж: не варто руйнувати те, що збудовано.
Що збудовано?
Ваше життя зі Славком. Квартира готова, ти знаєш. Меблі, все є. І робота гарна, в ательє, не просто швачкой, а дизайнеркою. В тебе ж хист, ти ж це любиш.
Соломія мовчала.
Авто, додала Галина. Це пролунав як останній аргумент.
Вячеслав, нарешті, поглянув на Соломію.
Подумай. Будь ласка. Почнемо все спочатку.
Ти мовчав тоді, сказала вона.
Що?
В ресторані. Мовчав. Ти схилив очі і мовчав.
Він розгубився.
Я не знав, що сказати.
Я знала. І сказала. Без тебе.
Тиша. Далеко за хатою каркала ворона. Тато стояв поруч його плече було мов надійний паркан.
Галино Опанасівно, дякую вам. Славку теж. Але я не повернусь. Не з гордості, не з образи. Просто знаю, чого хочу.
І чого ж?
Жити по-своєму.
Галина дивилася секунд пять і кивнула, мов прийняла це.
Ну що ж.
Вони поїхали. Джип задом навиворот мало не вїхав у клумбу й зник за рогом.
Тато пирхнув:
Ну й добре.
Повернулися в дім. Мама стояла в коридорі, слухала.
Правильно, дитинко, сказала коротко.
Соломія повернулася до пялець. Взяла голку, там, де зупинилася, зробила стібок. Іще один.
Грудень й січень минули у роботі й замовленнях. На лютий двадцять три виконаних роботи з різних міст. Жінка з Полтави написала: рушник став найкращим подарунком їхньої річниці бо він живий.
Назар навідувався раз на тиждень. То молока привезе, то меду, то просто дров підкине. Говорили довго про Віру, яка росте, про свій біль: маму втратила мала, памятає мало, але сумує. Про господарство, плани, про те, що в райцентрі тепер ярмарка народних ремесел.
Вам би треба туди спробувати.
Страшно.
Чого?
Що скажуть: сільська, смішна.
Назар з тим його поглядом, коли говорить важливе, просто і щиро:
А ти знаєш, хто таке скаже той і сам смішний. Твоє діло варте кожної гривні.
У лютому Соломія поїхала на ярмарку.
Взяла вісім робіт. Розклала на лляному полотні, чекала.
Перша покупчиня вже через пять хвилин. Довго тримала рушник:
Сама вишивали?
Сама.
Видно. Тут життя.
Взяла два рушники та панно.
До кінця дня розкупили майже все. В кишені лежали справжні гроші, зароблені руками і серцем.
Дорогою назад Назар, який віз на своєму бусику, спитав:
Ну як?
Добре, засміялася Соломія. Весело.
Засміявся і він.
Віра сиділа між ними, жувала бублик:
Соломіє, а мене навчиш вишивати пташку?
Навчу. Обовязково.
Заметіль за вікном, дорога у мороці. Соломії всередині було щось нове, тепле, як вогонь у печі.
Весна принесла таке, про що мовчать, щоб не злякати.
Назар заявився не в свій день. Мама одразу вийшла на кухню, бо мами знають усе.
Він сів навпроти Соломії. Мовчав. Нарешті каже:
Я людина пряма, ти знаєш. Говорю, як є.
Говори.
Мені з тобою добре. Вірі з тобою добре. Я нічого не кваплю. Просто хотів, щоб знала думаю не лише так.
Соломія дивилась на його спокійні, робочі руки.
Я знаю.
То
І мені добре.
Він кивнув, встав, узяв шапку:
Тоді завтра прийду, якщо не проти.
Приходь.
У травні Соломія переїхала до Калинівки.
Весілля було в червні, рік рівно після отого ресторану. Хоч і дрібниця, але вона помітила, сказала лише собі.
Святкували на березі річки столи на траві, лляні скатертини. Готували разом мама Соломії пироги з капустою і яблуками, сусідки приносили хто що. Назарова мама, Антоніна Василівна, маленька, моторна, з веселими очима всіх гнала до кухні, не даючи сидіти без діла.
Гостей небагато. Батьки Соломії, кілька сусідів із Лісової Пісні, Назарова рідня, Зінаїда з чоловіком. Віра у блакитній сукні серйозно несла букет польових.
Гармоніст дядько Семен приїхав із Щирця. Грав так, що ноги самі в танок.
Соломія одягнула просту білу сукню, лляну, з вишитим орнаментом по низу. Цей орнамент вона вишивала всю зиму: птахи, листя, оберіг-кітка. Фата своя, тюль із синіми незабудками не та, що колись залишилася на рестораторському столі.
Своя.
Андрій Семенович вів дочку до річки, де чекав Назар, аж у мами сльози навернулися вона швидко витирала їх у хустинку. Потім згадала про пироги знову на кухню.
Приймаючи невістку, Антоніна Василівна прошепотіла:
Ти Назарові потрібна. І Вірі. Але головне ти сама собі потрібна. Не забувай.
Соломія обняла її.
Дядько Семен заграв щось повільне, старе. Пари вийшли на траву. Назар тримав Соломію так, як тримають найдорожче. Віра кружляла поруч, серйозно, ніби хвилювалася в навчанні.
Річка блищала, сонце схилялося, усе навколо було справжнє, недоторкане.
Олена Петрівна сиділа поряд із Андрієм Семеновичем, і він тримав її за руку, як тридцять років тому. Вона дивилася на дочку і не плакала. Просто була.
Життя таке не вигадаєш таке тільки проживається.
Восени Соломія відкрила власну майстерню.
Назар переобладнав старий сарай під світу, простору майстерню. Поставив стіл, полиці для ниток, добре світло. Віра намалювала на дверях червоною крейдою пташку крива, але жива.
Соломія взяла двох учениць: Дашу пятнадцятирічну сусідську дочку, що дивилася на вишивку, як Соломія колись на бабусині пяльця, і Ольгу Михайлівну, вчительку на пенсії, яка все життя мріяла навчитись, та все руки не доходили.
Відкрили маленьку крамничку при майстерні. Замовлення йшли через інтернет, приїздили туристи, завітали місцеві.
Одного разу майстерню зняли для районного телебачення, потім сюжет побачили на обласному каналі, й навіть далі на всю країну.
Соломія дізналася про це від Зінаїди:
Соломіє, ти на телевізорі! Вмикай!
А вона була на уроці, й сказала: Потім. Не ввімкнула. Треба було доробити велике весільне полотно.
***
А за двісті кілометрів у Львові, у новій квартирі на Погулянці, сиділа Галина Опанасівна.
Квартира велика правильна, як кажуть агентки: площа, високі стелі, краєвид. Дизайнерські меблі. Справжні картини. Живі орхідеї у вазі, міняють кожного тижня.
У кріслі, в кашеміровому халаті, з келихом дорогого вина. Ігор той вже у відрядженні, чи не у відрядженні, вона вже не питає. З ним щось змінилося після тієї історії, сам став інший.
По телевізору передача про ремесла, про людей із села, майстрів. Не дивиться, просто прийняла тло, бо без нього тихо.
Та чула голос. Жіночий, спокійний.
Глянула на екран а там Соломія.
У білій залі, за столом з пяльцями, у компанії учениць. Біля вікна мала дівчинка малює.
З чого почався ваш шлях? питають.
З бабусі, посміхається Соломія. Вона казала: голка це розмова.
Далі про майстерню, клієнтів, про справжнє, яке власноруч зроблено.
Під камеру в кадр зайшов Назар. Лагідно поклав руку на плече Соломії. Дівчинка біля вікна помахала в камеру.
Соломія сміялась по-справжньому, відкрито, прямо із серця.
Галина Опанасівна не рухалась.
Вино так і залишилось у бокалі.
Передача йшла далі орнаменти, інші майстри. Вона нічого вже не чула.
Взяла пульт, вимкнула телевізор.
Тиша настала. Велика тиша цієї квартири.
Глянула на свої руки. На правій руці кільце з діамантом, купила сама кілька років тому, бо може, і не було кому дарувати.
Від світла торшера камінчик викинув іскру на стелю.
Галина Опанасівна дивилась на неї.
Чи думала про Соломію? Ні. Про себе.
Згадала колись і вона була молодою. Хотіла…чого саме? Не памятає. Здавалося: будуть гроші буде все. Зявилася фірма стало більше часу, а вкладати у нього не мала чого.
Гроші заробила. Фірма є. Вечорів скільки хочеш, стін, орхідей, картин. Одиночна тиша, білий глянець нових меблів.
Колеги, партнери, були колись подруги ті дзвонять, вітають з святами.
Згадала той ресторан, тост про благочинність і про простоту, як зала посміялася мляво. А потім та дівчина встала. Прямо. І сказала, що думає.
Дивилась їй услід і думала: дурна, молода, відмовляється від щастя.
Тепер а що тепер?
Не про те, що була не права. Надто просто. Вона думала: а я щось у житті зробила власноруч? Не заплатила, не організувала а власними руками, щоб тримати і воно було тепле?
Бізнес? Це папери, цифри, домовленості.
Ігор? Його виховала, годувала, одягала теж більше організовувала. Коли востаннє просто сиділа з ним поруч і мовчала? Коли він на щось довірився?
Орхідеї білі, холодні, як фарфор.
Пішла по квартирі, кімната за кімнатою все правильно.
Зупинилась біля вікна. Місто вогнів, тисячі чужих вікон. Десь їдять пироги, сваряться, миряться, сміються. Десь там, у маленькій майстерні під лісом, дівчина з голкою говорить із тканиною.
Дурна ти, сказала вона вголос.
Кому? Себе, мабуть.
Повернулась у крісло, відставила бокал.
І що з того, проговорила у темряву. Що з того.
Правила життя: заробляти, триматися, не дозволяти, бути першою і кращою, купувати успіх.
Все купила.
Сидить у кашеміровому халаті й дивиться у вимкнений телевізор.
Кільце на пальці зловило світло маленька іскра. Красива і холодна.
Чому ти радієш? сказала вона кільцю. Без злості.
На вулиці сміх, молоді голоси. Не глянула.
Згадала маму.
Мама померла давно, коли Ігорю було дванадцять. Сільська, переїхала в місто молодою працювала продавчинею, руки грубі, у тріщинах. Соромилась ховала у рукавах.
Галина Опанасівна памятає: приїде до мами на вихідні, та накриє стіл картопля, огірки, ковбаска. Дивиться очима, повними гордості. Ти розумниця. Досягнеш.
Досягла.
І що би сказала мама зараз?
Мабуть, нічого. Просто налила б чаю. Поставила поруч.
В горлі стало сухо і тісно. Не сльози. Просто щось…
Годі, тихо сказала у тишу. Годі.
Встала, віднесла бокал. Подивилася на себе у вікні обличчя втомленої, розумної, самотньої людини. Не нещасної. Просто людини, яка багато знає про ціну речей, і мало про те, що не вимірюється нічим.
Пішла спати.
А в майстерні під Калинівкою догорала остання свіча. Соломія приводила до ладу робочий стіл, розкладала нитки, складала полотно. За стіною Назар укладав Віру, читав їй вголос її сонний сміх був тихим і затишним.
Соломія погасила свічку.
Тьма була рідна, домашня. Пахла льоном, воском, сіном із вулиці.
Постояла біля вікна.
Небо ясне, з жовтневими зорями. Кожна на своєму місці. Кожна світить своїм.
Вона пішла додому: до чоловіка, до доньки, до життя, яке обрала сама.
