Оце все твоє виховання
Лідія Миколаївна стояла біля вікна на кухні й дивилась, як її онук Дмитро кидає каміння у сусідську кішку. Хлопчикові було лише сім років, але в його рухах вже відчувалась якась злість, що лякала бабусю.
— Дмитрику, негайно припини! — крикнула вона, відчиняючи кватирку.
Онук навіть не обернувся. Взяв більший камінь і знову запустив у тварину. Кішка жалісно нявкнула й сховалась за гаражами.
Лідія Миколаївна зітхнула й пішла одягатися. Треба було спуститися вниз і поговорити з хлопцем. Але вона знала — користі буде мало. Дмитро її не слухав, грубив, а іноді й взагалі втікав додому скаржитися мамі.
У під’їзді вона зіткнулася із сусідкою Ганною Степанівною.
— Лідо, ти свого онука бачила? — обурено запитала та. — Знов мою Ціпку розганяє!
— Бачила, Ганно. Зараз поговорю з ним.
— Та що з ним говорити! Краще б із Олесею поговорила. Це все її виховання, а точніше — його повна відсутність.
Лідія Миколаївна мовчала. Сперечатися із сусідкою не хотілося, але й погодитись теж не могла. Олеся — її дочка, і як би там не було, захищати її доводилося.
У дворі Дмитро вже знайшов собі інше заняття — відривав крила мухам, яких зловив у банку.
— Дмитрику, що ти робиш? — Лідія Миколаївна присіла поряд із онуком на лавку.
— Вивчаю, — буркнув хлопчик, не піднімаючи голови.
— Що вивчаєш?
— Як вони без крил житимуть.
— Навіщо тобі це знати?
Дмитро знизав плечима.
— Цікаво.
Лідія Миколаївна обережно взяла банку з рук онука.
— Знаєш, мухи теж живі істоти. Їм боляче, коли їм відривають крила.
— Та й що? Вони ж огидні.
— Дмитро, не можна завдавати болі іншим, навіть якщо вони тобі не подобаються.
Хлопчик подивився на бабусю з таким виразом, ніби вона говорила китайською.
— А мама каже, що якщо хтось слабкіший, то його можна не боятися.
Лідія Миколаївна відчула, як серце стиснулося. Невже Олеся й справді такому вчить дитину?
— Мама багато що каже, але не все правильно. Сильні повинні захищати слабких, а не ображати їх.
— От дурня, — відмахнувся Дмитро й побіг до гойдалок.
Ввечері Лідія Миколаївна вирішила поговорити з донькою. Олеся прийшла забирати сина близько восьмої, як завжди втомлена після роботи й роздратована.
— Мам, ти його хоча б нагодувала? — запитала вона, навіть не привітавшись.
— Звісно, нагодувала. Олесю, нам треба поговорити.
— Про що? — донька нервово крутила ремінець сумки.
— Про Дмитра. Про його поведінку.
Олеся заплющила очі.
— Знов скарги? Мам, йому сім років! Усі діти в цьому віці бешкетують.
— Це не бешкет, Олесю. Він мучить тварин, грубить дорослим, нікого не слухає.
— І що ти пропонуєш? Замкнути його вдома?
— Я пропоную зайнятися його вихованням. Пояснити, що таке добре, а що погано.
Олеся знизала плечима.
— Мам, часи змінилися. Зараз треба бути жорстким, щоб вижити. Я не хочу, щоб мій син виріс слабаком, якого всі будуть ображати.
— Але ж є різниця між силою та жорстокістю!
— Яка різниця? Головне — не дати себе в обиду.
Лідія Миколаївна подивилася на доньку й не впізнала її. Де та добра, чуйна дівчинка, яку вона виховувала? Коли Олеся стала такою цинічною?
— Дмитре, ідемо додому! — крикнула донька у бік дитячого майданчика.
Хлопчик неохоче підійшов до них.
— Бабу, завтра прийду? — запитав він.
— Звісно, внучку.
Олеся взяла сина за руку й рушила до виходу з двору. Біля калітки вона обернулася.
— Мам, не забивай йому голову всякою маячнею про доброту й справедливість. Життя — жорстока штука.
Після їхнього відходу Лідія Миколаївна довго сиділа на лавці, думаючи про те, де вона помилилася у вихованні доньки. Олеся росла звичайною дитиною, не гіршою й не кращою за інших. Вчилася посередньо, але старанно. Допомагала по господарству, не грубила. Що сталося потім?
Наступного дня Дмитро прийшов до бабусі у поганому настрої.
— Що трапилося? — запитала Лідія Миколаївна, побачивши подряпину на лиці онука.
— Вітько дурень подряпав, — буркнув хлопчик.
— А за що він тебе подряпав?
— Ні за що. Просто так.
Лідія Миколаївна не повірила. Вітя був спокійним хлопчиком, жив у сусідньому будинку. Вона знала його й його батьків.
— Дмитре, скажи правду. Що ти зробив Вітькові?
— Та нічого особливого, — онук ухилявся від бабусиного погляду. — Просто взяв у нього цукерку.
— Взяв чи відібрав?
— Ну… відібрав. Але я ж його не побив!
— А він не хотів поділитися?
— Не хотів. Жадина.
Лідія Миколаївна зітхнула.
— Д
