Щоденниковий запис
У невеличкому містечку, оточеному суворими горами й сірими полями, де осень пахла вогкістю й тугою, життя плило повільно, немов річка на рівнині. У будинку на околиці, зануреному в тінь старих лип, мешкала Олеся. Її життя здавалося казкою: заможні батьки, просторий особняк, турботлива тітка Марія, яка замінила їй матір. Але за цією ідилією ховалася тінь, готова в будь-який момент зруйнувати все.
— Вже два тижні копошишся у їжі, закохалася, чи що, Олесю? — питала Марія, витираючи руки об фартух.
— Та є один хлопець, — зізналася Олеся, червоніючи. — Вчиться на іншому потоці, симпатичний, але ніби мене не помічає. Не знаю, як підійти.
— Не смій перша лізти! — нахмурилася Марія. — Дівчині не годиться бігати за хлопцем. За нашого часу…
— Ой, тітонько Марусю, не починай про ваші часи! — засміялася Олеся, доїдаючи сніданок. — Гаразд, біжу, сьогодні не можу запізнитися. Викладач строгий, вижене з лекції.
— Біжи-біжи, — Марія перехрестила її й зачинила двері, зітхнувши з тривогою.
Олеся росла в достатку, не знаючи відмов. Батьки, зайняті кар’єрою, доручили її виховання тітці Марії, старшій сестрі матері. Усі кликали її Марією Павлівною, але Олеся — тітонько Марусею. Вона була доброю, але строгою, вчила дівчину життя, немов передчуваючи, що доля не завжди буде ласкавою.
У Марії була своя біль. Замолоду, у селі, вона вийшла заміж за лісника Григорія. Любов була нетривалою — через рік він зник. Говорили, що потонув у болоті. Його шукали, але так і не знайшли. Марія залишилася сама, без чоловіка й дітей. Хотіла йти до монастиря, але передумала: «Яка з мене черниця? Ще молода, та й язик за зубами не тримаю». Залишилася в селі, поки сестра Наталія не покликала її до міста.
— Марусе, переїжджай до нас, — умовляла Наталія. — Ми з чоловіком на роботі, за Олесею придивишся, по домоволодінню допоможеш.
— Ох, Наталко, з радістю! — відповіла Марія. — Гриць був добрий, я за ним усі сльози виплакала. Боюся, у селі з туги загину. Заміж більше не хочу. Піду, усю роботу на себе візьму.
Так Марія стала частиною їхньої родини, називаючи себе домоправителькою. Вона готувала з душею, доглядала за садом, садила квіти. Олеся була для неї як дочка. Відводила її до школи, купувала іграшки, шила сукні. Дім був повний затишку, але Марія вчила Олесю: «Звикай до праці, Олесю. Сьогодні все є, а завтра — хто знає? Навчися готувати — це жіночий козир. Коли готуєш з душею, чоловіка до себе приваблюєш».
— А в тебе є секрети? — цікавилася Олеся.
— А як же! У кожної господині свої, — посміхалася Марія.
Олеся закохалася в Степана, високого хлопця із сусіднього факультету. Вона думала, що він її не помічає, але помилялася. В інституті всі знали, що Олеся з заможної родини. Степан, син самотньої матері, був чарівним, але простим. Марія одразу запідозрила лихо, коли Олеся повернулася додому сяюча.
— Тітонько Марусю, він мене помітив! — вигукнула вона. — Після пар гуляли, він частував морозивом.
— Хитрий, знає, що дівчата солодке люблять, — нахмурилася Марія. — Приведи його, подивлюся.
За місяць Степан прийшов у гості. Марія нагодувала їх, уважно спостерігаючи за гостем. Коли він пішов, Олеся підбігла до неї: «Ну як він тобі? Правда класний?»
— Гарненький, — сухо відповіла Марія. — Але не твій. Очі в нього жадібні, як увійшов, одразу все оглянув. Заздрість у ньому, Олесю. Не пара він тобі.
— Ой, тітонько Марусю, видумала! — образилася Олеся. — Це моя справа, з ким бути!
Марія зітхнула, переживаючи за дівчину. «Нехай любить, — думала вона. — На своїх шишках навчиться».
Її передчуття справдилися. Через чотири місяці в Олесі зник золотий перстень. Крім Степана, чужих у домі не було. Олеся мовчала, не розповіла батькам, але зізналася тітці.
— Я ж казала, він узяв, — сказала Марія. — Треба заявити.
— Не треба, — благала Олеся. — Батькам не скажемо, хай не засмучуються. Це наша таємниця. Зі Степаном усе ясно.
Вона запитала його: «Я знаю, ти взяв перстень. Більше нікому». Степан спалахнув: «Ти що, з’їхала? Потрібен мені твій перстень!» Вони посварилися й розійшлися. Марія втішала Олесю, радіючи, що та уникнула лиха.
На передостанньому курсі Олеся зустріла Романа на дні народження подруги Яринки. Вони одразу сподобалися один одному й почали зустрічатися. Яринка порадила: «Не клич його додому, Олесю. Перевір, любить він тебе чи твої гроші. Зустрічайтесь у мене». Олеся так і зробила. Роман,Роман, спершу лагідний, одного разу проговорився по телефону: «Треба швидше одружитися, поки вона ще не опам’яталася».
