Гаряча душа з любов’ю до ефектів
— Не шкодуєш? — запитав Максим, обіймаючи Марію, яка притулилася до його грудей.
— Ні. А ти? — Марія підвела голову й глянула на чоловіка.
— Я щасливий. Знаєш, коли ти прийшла до нас з Софійкою додому, я одразу зрозумів — це доля. Усе, що було до тебе, траплялося, щоб ми зустрілися. Після того, як від’їхала…
Марія приклала палець до його губ.
— Не згадуй погане. Тепер усе буде добре…
…Рік тому
Марія застелила стіл святковою скатертиною. Принесла з кухні тарілки, виделки, два келихи.
— Ти впевнена, що ми правильно вчинили, лишившись вдома? У компанії було б веселіше. Ще встигнемо до Сашка, — промовив Андрій, коли вона повернулася.
— Впевнена. Візьми це на стіл. — Марія подала йому тарілку з нарізкою, салатник. — Із друзями побачимось завтра. Ми вже три роки разом і жодного разу не зустрічали Новий рік наодинці. А як зустрінеш — так його й проведеш.
— Тобто, хочеш запрограмувати нас на цілий рік самотності вдвох? — усміхнувся Андрій, зупиняючись біля дверей.
— Було б чудово. Шкода, що не вийде, — зітхнула Марія.
— Гаразд, спробуймо, — здався він і вийшов.
Марія дістала з холодильника шампанське, інший салатник і повернулася до кімнати.
— Ну як? Красиво? — Андрій показав, як розставив прибори. — Можна вже провожати старий рік? А то я ось-ось слиною захлинуся.
— Ще ні. Даруй, п’ять хвилин. Треба переодягнутись. — І вона пішла у спальню.
— Навіщо нове плаття, якщо ми вдома? — буркнув Андрій, хапаючи шматок ковбаси.
— Бо це свято! — відгукнулася Марія.
«От тобі й творча натура з любов’ю до ефектів», — подумав він і взяв ще один шматочок.
Незабаром у кімнату увійшла Марія — у яскраво-блакитній сукні, з розкуйовдженими кучерями.
Андрій кивнув, оглядаючи її. Вона крутнулася, і підкіл сукні закрутився, обвиваючи стрункі ноги.
— Тепер сідаймо, — весело промовила вона, глянувши на годинник.
— Стіл— як на десятьох. Може, подзвонимо Тарасу? Він удома з мамою, — запропонував Андрій.
— Завтра. Відкривай шампанське. — Марія сяяла.
«Дивна сьогодні», — подумав Андрій і взявся за пляшку.
— Ти якась… — він завагався, — схвильована.
— Трохи. Почекай— дізнаєшся. — Новина розривала її. Але вона чекатиме півночі, щоб усе вийшло урочисто.
Вони випили, закусили. Андрій відкинувся на стілець. По телевізору йшла якась комедія.
— Чому не випила? — спитав він, помітивши, що Марія лише торкнулася келиха.
— Засну одразу, а я хочу подивитися концерт.
— Піду палити. — Він вийшов на балкон.
Повільно падав сніг. У вікнах миготіли вогні. Десь у дворі вже гуркотали петарди.
— Андрію, іди, зараз президент виступатиме, — покликала Марія.
Він докурив і кинув цигарку в темряву.
У кімнаті вже лунав новорічний звернення. Андрій наповнив келих, чекаючи на бої.
— Ти знову не випила? — здивувався він. — А як же бажання загадати?
— Андрію, треба сказати тобі дещо. — Марія випросталася. — Може, долинеш ще? — Вона зачекала, поки він налив. — Цього року ми зустрічаємо Новий рік не вдвох, а втрьох.
Він дивився на неї, не розуміючи.
— Не здогадуєшся? Я вагітна. У нас буде дитина. Вона вже є…
Андрій випив і поставив келих.
— Ти не радий? — голос Марії здригнувся.
— Радий, але… ми ж хотіли почекати.
— Три роки разом. Мені вже двадцять вісім. Я хочу дитину. — Вона намагалася стримати сльози. — Чого чекати?
— Але… ти ж пила таблетки…
— Перестала місяць тому. Зазвичай це не відразу, але в мене вийшло. Нічого не скажеш? — її голос звучав пусто.
— Тому ти не пішла до Тараса? — здогадався Андрій.
— Так. Сподівалася, що після цього ти зробиш пропозицію. — Дві сльози скотилися по її щоках. — Тоді лишається одне… — Вона схопилася й кинулася на кухню.
— Маріє, я не сказав, що не радий, просто несподівано… — Він побіг за нею.
Вона вискочила на балкон.
— Дурієш? Там холодно! — Андрій рвонув двері.
— Чому не сказала, що кинула таблетки?
— Бо ти б знову переконав мене. Нам просто зручно. Але це не сім’я. — Вона вже не стримувала сліз. — Іди, розважайся!
За вікном лунали вибухи, сміх.
— Вибач, не відповів очікуванням. Я не готовий… — Він притулився до дверей. Чув, як тече вода.
Повернувшись у кімнату, він подивився на стіл, на повний келих Марії. Випив його.
«Свято, а на душі клято. Навіщо вона це зробила? Було ж добре…»
Злість закипала. «Ну й добре. Піду. Чого тут сидіти?»
ВА коли в наступному році вони втрьох зустрічали Новий рік, обіймаючи малесеньку Софійку, Марія зрозуміла — найважливіші рішення іноді дарує саме доля.
